=30=

Мені хотілося відповісти "ні". Дуже сильно хотілося. Різко обірвати будь-яку можливість зв'язку з Давидом. Але я не стала лукавити і зізналася чесно:

- Не знаю, - зітхнула. - Він батько моїх дітей. Цього не змінити. Мої почуття до нього були сильні. Здавалося, горітимуть усередині вічно. Однак що більше часу минає, то більше стає зрозуміло, що я навчуся жити без Давида. Він залишиться в минулому. Частина приємних спогадів теж не зникне нікуди. Але так, цей чоловік розбив моє серце. Таке прощати не можна.

Надовго запанувала пауза.

Я здивувалася самій собі.

Навіщо обговорюю настільки особисті речі з незнайомцем? З бандитом? Нехай цей чоловік стверджує, ніби в нього добрі наміри, ніби він хоче мені допомогти в усьому, оскільки мій батько колись раніше врятував його життя.

Не важливо.

Він же все одно чужий. Абсолютно сторонній. Тоді чому я відчуваю себе так, немов між нами простягнулася невидима нитка? Міцна. Непорушна.

- І все ж помститися виродку ти не бажаєш, - його фраза вирвала мене з безодні роздумів.

- Це ж різні речі.

Невже він справді нічого не розумів?

- Ненависть руйнує, - продовжила я. - Це почуття нікому не принесло користі. А помста йде рука об руку з ненавистю. Набагато краще прийняти все, рушити далі. Тоді серце наповнить байдужість.

- У нас різні поняття про те, як варто розбиратися з ворогами.

- Давид не мій ворог. Не можна викреслити кілька років щасливого сімейного життя за один день. Хоч це і найжахливіший день мого життя. Не можна. Розумієте?

- Тоді ти нічого не відчуваєш? Він вже тобі зовсім байдужий?

Серце знову болісно дряпнуло. На жаль, ні. До повної байдужості було ще далеко. Але я все одно прагнула до цього і не втрачала надії.

Прийде день - і я навчуся.

А зараз мало не зізналася у власних емоціях. Знову. Але в останню мить усе ж зупинилася.

- Це надто особисте, - прошепотіла. - Не готова обговорювати. Просто хочу попросити, щоб ви обійшлися без помсти. Давид отримав достатньо.

- Та цей виродок живе приспівуючи. Розвиває бізнес, знайшов собі дівку, яка ніколи з тобою не зрівняється.

- Він відмовився від дітей. А діти - це головний скарб нашого життя. Гроші прийдуть і підуть. А рідні та близькі - це ж зовсім інше. Це назавжди.

- Це ти про свою тітку? Про ту рідню, що тебе зжерти готова?

Тітка Оля була не найкращим прикладом. Іноді складалося враження, ніби я їй чужа. Нічого родинного між нами немає.

А що як це не було враженням?

- Я не можу вам пояснити, - пробурмотіла тихо. - Звісно, не завжди в сім'ях усе буває гладко. Трапляються і сварки, і конфлікти. Між найближчими родичами іноді виникає згубна заздрість. Але йшлося про інше. Про щось справжнє. Таке, чого за гроші не купиш.

- Тут ти маєш рацію. Не все можна купити. Є речі, за які готовий цілий статок викласти, але придбати їх ніяк не можна.

У його низькому голосі прозвучала пекуча гіркота. Ніби він нещодавно втратив близьку людину. І ця рана досі відкрита, кровоточить, завдаючи нестерпного болю.

- Ви втратили рідних? - запитання зірвалося в мене поза волею.

Не варто було питати його про таке. Занадто особисте. Він розлютиться і матиме рацію. Я точно ступила на заборонену територію.

Але чоловік не розлютився.

- Втратив.

Коротка відповідь. Суха. Але за цим словом ховалася безодня найболючіших емоцій.

Навіть людина, яка давно живе за межею, може любити, може відчувати світлі почуття. Навіть таку людину можна поранити.

- Таким як я не можна мати сім'ю, - раптом вимовив він.

- Розумію, ви займаєтеся досить небезпечними справами.

- Ні, ти не зрозуміла, - несподівано різко промовив чоловік.

А після потягнувся за новою сигарою. Закурив. І я вдивлялася в розмиті контури його фігури, сподівалася, розрізнити зовнішність.

Раптом ми бачилися раніше? Раптом я його впізнаю?

Мене не покидало дивне і тривожне відчуття, ніби я зараз спілкувалася з тим, хто вже давно мені знайомий.

- Я злодій у законі, Іро, - холодна відповідь змусила мене завмерти. - Нам не можна заводити сім'ю. Не можна мати ні дружину, ні дітей.

- Імовірно, вам не слід було погоджуватися на таке звання, - обережно зауважила я. - Якщо вас не влаштовували умови.

- Я не погоджувався.

- Але... хм, не могли ж вас призначити силоміць.

- Ти мало знаєш про наш світ, Іро. Це добре. Не завжди ми самі можемо вибирати, ким стати.

- Вас змусили?

- Так склалися обставини.

- Зачекайте, я не зовсім розумію. Ви сказали, що втратили близьких, а бути злодієм у законі не погоджувалися, але... це означає...

Я замовкла, не могла озвучити власну здогадку. Надто жахливо вона б прозвучала.

- Це сталося багато років тому, - сказав чоловік. - Ще до того, як твій батько мене врятував. Я став злодієм у законі. І мою сім'ю вбили. Дружину. Дітей. Нікого не залишили. Я думав, що надійно їх сховав, але помилився. Вивіз їх в іншу країну, зробив фальшиві документи. Навіть розіграв для власної дружини фіктивний шлюб. Найняв надійну людину на роль її нового чоловіка. Цей спектакль нам не допоміг.

Горло здавило. Усередині все заледеніло.

Та як же так?

- Думаєш, я б став погоджуватися на це? Обрав би такий шлях? Ні. Мене призначили злодієм у законі без моєї згоди. Ніхто не питав. І тоді я зрозумів, що моя сім'я приречена. Їх знайдуть скрізь. Але звісно, здаватися не збирався. Намагався знайти варіант, який допоміг би їх захистити.

Знову настала тиша.

Тільки тріск полін у палаючому каміні й чувся.

- Мені дуже шкода, - тихо промовила я.

- Тепер нічого не виправити, а отже, немає сенсу це обговорювати. Звичайно, я покарав винних. На це знадобилися роки. Але мою сім'ю помста не поверне. Тому в чомусь ти маєш рацію. Ненависть руйнує. Хоча іноді іншої дороги не існує.

У відображенні темної поверхні шафи я побачила, як чоловік підняв руку. Судячи з жесту, дивився на годинник.