=29=

Серце зайшлося від хвилювання.

Тітка завжди говорила, що мати "нагуляла" мене, принесла в подолі, як вона висловлювалася. Вірити в таке не хотілося, але мама рано залишила цей світ, і сама нічого не могла мені розповісти.

Про батька я не знала нічого. Не було ні його знімків, ні якої-небудь іншої інформації.

- Алкаш твій татусь, - стверджувала тітка. - Бабій та алкаш. Обрюхатив мою недолугу сестру, а потім поїхав назад. Він же столичний мажор був. Такого на пузо не візьмеш.

Мені ніколи не хотілося вірити в ці розповіді. А після історії з квартирою я розуміла, що вірити тітці взагалі ніколи не варто було. Вона легко могла б збрехати про що завгодно. З кожного її слова сочилася неприхована заздрість до моєї мами.

- Як його звали? - схвильовано запитала я. - Як звали мого тата? Де він зараз? Можливо, вам відомо...

- Він мертвий.

Серце обірвалося. І я сумно посміхнулася. Логічно. Якби мій тато був живий, то захотів би мене знайти. Ні, давно б знайшов.

- Його ім'я тепер не має жодного значення.

- Ні, - похитала головою. - Не можу погодитися. Мені все одно важливо дізнатися, хто він. Зрозуміти хоч що-небудь.

- Ти повинна знати тільки одне - твій батько доручив мені піклуватися про тебе.

- Отже, мій тато теж... - почала і замовкла на півслові.

- Бандит?

- Так, - пробурмотіла тихо.

- Ні, я б сказав, він завжди перебував по інший бік, але так уже склалося, що багато років тому твій батько подарував мені нове життя.

- Він працював у поліції?

- Я сказав, що ти маєш знати, Іро, - жорстко обірвав чоловік. - Твій батько хотів, щоб я за тобою пригледів. І я був поруч. Усі ці роки. Ми не зустрічалися раніше. Я не бачив у цьому жодної необхідності, але тепер обставини змінилися.

Він замовк, а мій погляд упав на книжковий стелаж біля його столу. У відполірованій до блиску дерев'яній поверхні відбивався розмитий силует. Шкода, обличчя було не можна розгледіти. Нічого не видно.

Я лише зрозуміла, що мій співрозмовник був досить високим і великим. Але це стало зрозуміло ще й за його рукою на підлокітнику крісла.

Він затягнувся сигарою і видихнув дим у стелю.

"Давид ніколи не курив", - подумалося мені.

Сама не знала, чому згадала про колишнього. Він точно до цього стосунку не мав. Просто те, як чоловік висловлювався, його манера спілкування...

Ні, дурниці. Арсанов не вів жодних справ із бандитами, принципово не зв'язувався зі світом криміналу. Що не зробило його хорошою людиною, але все ж доводилося відзначити як сухий факт.

- Твій чоловік виявився виродком, - різко продовжив чоловік. - Він понесе заслужене покарання. Навіть не сумнівайся.

- Покарання? - мимоволі перепитала. - Навіщо?

- А як ти думала? Йому просто так усе зійде з рук?

Мені зовсім не хотілося захищати Арсанова. Але... покарання? Тим більше, від бандитів. Усе-таки Давид батько моїх дітей. І нехай він поводився як останній покидьок, у моїх малюках тече його кров. Навіть якщо діти Арсанову не потрібні.

- Не треба нікого карати, - нервово пробурмотіла я.

Страшно уявити, що цей похмурий тип міг мати на увазі під таким словом як "покарання". Убити людину? Катувати? Не хочу знати.

- Добре серце, Іро, - сказав він. - Часто це стає проблемою.

- Давид вирішив, що нам потрібно розлучитися, - знизала плечима. - Це його вибір. І напевно, добре, якщо все склалося саме так.

- Добре?! - це він буквально проревів.

Я втиснулася в спинку дивана.

Тепер голос мого таємничого співрозмовника прозвучав ще більш дивно, ніж раніше.

- Ще скажи, що ти рада, - процідив він.

І зім'яв палаючу сигару в кулаці, розкришив на порох.

- Рада, - сумно посміхнулася я. - Усе, що не відбувається, - на краще. Було б набагато гірше, якби справжня сутність Давида відкрилася пізніше. Через кілька років, коли діти підростали б. А так вони ще зовсім маленькі. Забудуть його.

- Ти не збираєшся розповідати їм про батька?

- Ні, - зітхнула. - Навіщо їм знати про нього? Він же від них відмовився. І так, краще зараз, ніж у момент, коли б мої малюки усвідомлювали все, що відбувається, сильно прив'язалися до нього, розуміли б, що це їхній тато. І він кидає їх, зраджує свою сім'ю.

- Цей виродок за все заплатить, - похмуро пообіцяв чоловік. - Ніхто не посміє ображати тебе, Іро. А якщо ризикне, то матиме справу зі мною.

- Я прошу вас відмовитися від таких планів, - заявила твердо. - Подібні наміри мене зовсім не тішать. Думаю, нікому не сподобається, що з їхньої вини страждає інша людина.

- Та до чого тут вина? - роздратовано виплюнув мій співрозмовник. - Тим більше, твоя. Тут її просто не існує. Але навіть якби ти раптом виявилася не права, розплачувався б тільки твій чоловік. Він у всьому винен. Відповідальність несе виключно Арсанов.

- Хіба він винен, що перестав мене кохати? - знизала плечима й мимоволі посміхнулася. - Можливо, ніколи й не кохав. Людина не може вибирати, що їй дозволяється відчувати.

- Ти так легко розмовляєш про цього покидька.

- А що мені ще залишається? - гіркота наповнила серце. - Не можна ненавидіти того, кого настільки сильно кохала. У всякому разі, у мене це не виходить.

- Кохала? Тобто, вже не кохаєш?