=17=

Дівчина стогнала, і я кинулася до неї. Більше не могла гаяти час, хоча слабо уявляла, що зроблю далі.

- Моя дитина, - пробурмотіла незнайомка і заплющила очі від болю, видала черговий стогін, від якого в мене серце завмерло.

Потрібен лікар. Терміново.

Я гарячково почала розстібати сумку, тремтячими пальцями дістала телефон.

Немає мережі.

Та що ж це таке?!

Як на зло в цьому проклятому ліфті, пропав мобільний зв'язок. Нічого не працювало.

Я спробувала набрати "швидку". Сподівалася, виклик пройде. Але нічого подібного.

Точно закон підлості. Усе один до одного.

Дівчина знову застогнала. Болісно сіпнулася. Єдине, що я могла зробити, це допомогти їй влаштуватися зручніше, прийняти іншу позу.

- Викидень, - прошепотіла вона. - Мій малюк... ні... будь ласка, ні...

- Це необов'язково викидень, - пробурмотіла я, обережно притримуючи незнайомку за плечі. - Не потрібно думати про найгірший варіант.

- А що тоді? - схлипнула дівчина. - Стільки крові... все було нормально і ось таке...

- Бувають різні причини, - тихо зауважила я. - Наприклад, відшарування плаценти. На такому терміні як у вас ця загроза теж зберігається.

- Відшарування? Що... що це означає?

Постаралася їй усе пояснити, продовжуючи спроби набрати хоч когось. Але нічого не вдавалося. Мережа на телефоні ніяк не з'являлася.

- Ви лікар? - запитала дівчина.

- Ні, - нервово посміхнулася.

Раніше мріяла вступити до медичного училища. Готувалася, багато читала.

- Розумію, вам важко заспокоїтися, - продовжила я, намагаючись нічим не видати свого хвилювання. - Але скоро ми виберемося з ліфта, а потім вас відправлять у лікарню. Тут поруч чудова клініка.

Вона слабко кивнула.

- Як вас звати? - запитала я.

Але жодної відповіді не було.

Дівчина втратила свідомість.

Мій погляд ковзнув убік, уперся в криваву пляму на її красивій блакитній сукні.

Жах.

Треба терміново звідси вибиратися. Кожна зайва хвилина, проведена в цій залізній пастці, може виявитися фатальною.

Я піднялася і спробувала знову викликати диспетчера.

Кнопка явно не працювала.

Тоді я закричала. Ліфт застряг між поверхами. Мене мають почути. Хоча тут настільки товстенні сталеві стулки. А якщо звук не пройде?

- Допоможіть! Допоможіть! - заволала щосили.

Телефон, затиснутий у моїй долоні, завібрував. Подивилася на мобільний і очам не повірила.

Мережа повернулася. Мені прийшло повідомлення від мобільного оператора.

Насамперед я набрала "швидку".

- Прошу, приїжджайте швидше, - продиктувала адресу. - Кровотеча у вагітної дівчини. Можливо, це відшарування плаценти. Потрібна термінова госпіталізація.

- Як звуть дівчину? - пішли стандартні запитання. - Вік?

- Не знаю, ми з нею разом у ліфті застрягли. Уперше бачимося. Прошу вас, якомога швидше відправте машину.

Завершивши розмову зі "швидкою", я зателефонувала в приймальню університету. Із завмиранням серця слухала гудки, видихнула, коли почулася відповідь секретаря.

- Допоможіть, будь ласка, ми застрягли у вас у ліфті, - скоромовкою вимовила я. - Вагітній дівчині стало погано. Кровотеча.

- Зараз... я, - секретарка розгубилася. - Я викличу кого-небудь. Залишайтеся на лінії. Телефоную нашим ремонтникам.

Нас звільнили швидко. Коли ліфт відкрився, поруч чекала команда швидкої допомоги.

Дівчину моментально поклали на ноші.

- Ви родичка? Подруга? - почав запитувати мене лікар.

- Ні, ми навіть не знайомі. Випадково зіткнулися.

Він щось відмітив у блокноті й рушив слідом за ношами.

Хотілося вірити, все закінчиться добре.

Я подивилася на годинник і зрозуміла, що потрібно поспішати додому. Няня скоро має піти. Треба встигнути на наступний автобус.

Далі мене відволікла звична метушня. З моїми трійнятами завжди справ вистачає. Але обличчя незнайомки стояло перед очима.

Як вона? Як її малюк?

Тільки б лікарі врятували їх обох. І маму, і дитину. Така юна й тендітна дівчина. Вона не йшла з моєї голови.

Увечері пролунав дзвінок із незнайомого номера.

- Адамчук? Ірина, якщо не помиляюся? - прошелестів у динаміку жіночий голос.

- Так, - відповіла я.

- Це вас із лікарні турбують. Ви ж сьогодні викликали "швидку" для вагітної дівчини?

- Так, - напружилася я. - Як вона зараз?

- Усе чудово. Немає жодної загрози для життя. Звісно, деякий час доведеться провести в клініці, але... - вона несподівано замовкла. - Зараз мова не про це. Ви можете приїхати?

- У лікарню?

- Ну так, - жінка закашлялася. - У вас вийде? Дівчина дуже хоче вас побачити. Нервує. Вона впевнена, саме ви її врятували, тому... загалом, як швидко ви можете бути в нас?

- Завтра вдень, - пробурмотіла у відповідь.

- Хм, це запізно. Тут така ситуація, що краще б вам приїхати якнайшвидше. Самі уявіть, бідолашна ледь не втратила дитину. Навіщо їй зайві переживання?

- Розумію, але в мене самої троє дітей. І... я не можу залишити їх самих посеред ночі.

Жінка замовкла.

- Отже, сьогодні ніяк не вийде? - уточнила після паузи.

- Ні.

- Гаразд, - у її тоні почулося погано приховане невдоволення. - Взагалі, як би вам пояснити. Ви... втрачаєте чудову можливість.

- Яку ще можливість?

- Її чоловік дуже солідна людина. Багата. Впливова. Він нещодавно одружився. Без розуму закоханий у свою дружину. Хоче вам віддячити якомога швидше. Ви точно відмовляєтеся їхати?