=14=

Леонід приїхав через півгодини після нашої короткої розмови. Хоч він і обіцяв з'явитися швидко, настільки рано я його не очікувала. 

Відчинила двері й застигла.

Один вигляд цього чоловіка сколихнув усередині безліч непрошених спогадів. Перед очима промайнули всі ті спільні зустрічі в минулому. Коли він приїжджав разом із Давидом до нас додому. На свята, в особливі вечори. А іноді й просто після роботи.

Дивно. Я дивилася на нього і бачила тільки свого колишнього чоловіка.

Але ж Леонід був досить привабливим. Високий, широкоплечий брюнет. Зовні він нічим не поступався Арсанову. Можливо, навіть більше відповідав класичним стандартам краси. Риси обличчя Давида були більш жорсткими, різкими. Леонід мав приємніший вигляд. Але я дивилася на нього зараз і немов нічого цього не бачила. Начебто й могла оцінити його зовнішність об'єктивно, проте думки неслися далеко. У минуле. До Давида.

Прозвучить нерозумно, але я досі не могла прийняти реальність. Усередині ще колихалася надія, що ось-ось пролунає дзвінок та я почую до болю знайомий хрипкий голос.

Давид якось усе пояснить. Скаже, це був дурний жарт. Жорстокий, цинічний, абсурдний... але все одно просто жарт.

Я знала, що не можна обманюватися. Не можна дивитися назад. Але нічого не могла із собою вдіяти. Виявилося важко прийняти й усвідомити нову реальність.

Я звикла бути заміжньою. І з Давидом це завжди було саме так. ЗА ЧОЛОВІКОМ. За цим чоловіком як за кам'яною стіною. Без перебільшення.

Пора відвикати. І почати потрібно з того, щоб відкинути всі ці ідіотські думки. Не можу дозволити собі слабкості. Треба дітей ростити, піднімати. Почалося зовсім інше життя. Тут я буду і мамою, і татом для своїх дітей.

Ми не потрібні Арсанову. Він чітко дав це зрозуміти. І особисто, коли кинув ті жорстокі слова мені в обличчя. І пізніше, коли виступив по телевізору зі своєю нареченою. Чи краще сказати - дружиною?

Так. Тепер саме та дівчина його дружина. А я порожнє місце.

Давид для мене ніхто.

- Іра? - голос Леоніда змусив мене повернутися в реальність. - Іро, ти мене чуєш?

- Так, просто трохи задумалася.

Занадто далеко я занурилася у свої думки. Похитала головою, ніби сподівалася саме таким способом очистити розум. 

- Можу я пройти?

- Звичайно, Леоніде.

- Для тебе - Леон, - він усміхнувся. - Ти ж знаєш. Так до мене друзі звертаються. А ти все ж таки близька людина.

Я лише знизала плечима і відійшла вбік, дозволяючи йому пройти в коридор.

Близькі люди? Навряд чи нас можна такими вважати. Леонід друг Арсанова, а значить між нами вже за замовчуванням справжня прірва.

- Про що ти хотів поговорити?

- Може спочатку присядемо?

Леонід відсунув стілець, запрошуючи мене зайняти місце.

- Як діти? - запитав він. - Сплять?

- Так, щойно заснули.

- Як ви взагалі? - чоловік похмурішав, оглядаючи мою квартиру. - Тут? У цих умовах?

- Нормальні умови, - усміхнулася. - Я тут виросла. Не бачу нічого поганого.

- Розумію, однак...

- Леон, давай ближче до теми розмови.

- Ти нічого дивного не помічала?

Ну мій коханий чоловік виставив мене з дому з дітьми. А в іншому - звичайна рутина.

- Я знаю, Давид повівся як останній покидьок, - зітхнув Леонід. - Але розумієш, у нього була причина...

- Що?

Тут моєму терпінню прийшов кінець.

- Про що ти зараз? - не витримала я. - Яка може бути причина для того, щоб виставити дружину і рідних дітей за поріг? Посеред ночі! Коли йде моторошна злива! Давид не дозволив мені дочекатися таксі. Його охорона нас буквально викинула.

- Знаю, Іро, знаю, - скрушно похитав головою друг чоловіка. - Цей вчинок зовсім не прикрашає Давида. Але повір, це все не просто так сталося. Тепер я намагаюся розібратися.

- А що тут можна розбирати, Леон? - гірко усміхнулася. - Ми з Давидом уже розлучилися. Він сам це повідомив. По телевізору. В інтерв'ю, яке давав разом зі своєю нареченою.

- За день до цих подій... між вами все було як завжди?

- Так, - повела плечем.

Тепер це немов інша реальність. Чужа. Несправжня.

- Нічого підозрілого не відбувалося?

- Ні, звичайнісінький день.

- А з ким Давид зустрічався? Хто до нього приїжджав?

- Не знаю. Він їздив в офіс. Як завжди. Потім затримався, - тут я і справді трохи замислилася, мабуть, один незвичний факт усе ж стався. - Приїхав Роман Байсаров. Давид багато часу провів із ним, хоча не дух не виносить цієї людини. Здається, раніше в них були конфлікти через бізнес.

Зізнаюся, не вникала у справи свого чоловіка. Але тепер згадала, що Романа Байсарова мій чоловік вважав шахраєм.

А тут він раптом кілька годин із ним спілкувався. Ні, навіть довше. Я його того вечора не дочекалася. Заснула разом із трійнятами.

- Як думаєш, Роман міг йому щось сказати? - раптом запитав Леонід. - Наговорити на тебе якусь гидоту?

- Звідки мені знати? - розвела руками. - Я цього Романа бачила кілька разів, і то здалеку. Але якщо Давид повірив у слова такої людини, яку сам вважав справжнім шахраєм... навіть і обговорювати тоді нічого.

- Ти маєш рацію, Іро. Вибач, що змушую тебе знову все це переживати. Я просто намагаюся зрозуміти.

- Усе тут зрозуміло, Леон.

- Навряд чи, - він усміхнувся і подивився в мої очі. - Чомусь Давид вирішив, ти народила дітей від іншого чоловіка.