=9=

- Представтеся для початку, - протягнула жінка, яка прийняла мій виклик. - Ім'я, прізвище, по батькові.

- Людину зараз...

- Шановна, є протокол. Адресу я вашу записала. Наші хлопці виїдуть, щойно оформлю заявку, а для заявки треба...

- Ірина Сергіївна Адамчук.

- Так би відразу, - втомлено кинула жінка. - Ірино, серед учасників бійки є ваші близькі родичі? Батько. Брат. Чоловік. Син. Або...

- Убивають! - вигукнула я. - До чого тут бійка? І немає там ніяких моїх родичів, просто ще трохи і...

- Опишіть нападника. Зріст, вага...

Розмова, здавалося, тягнулася нескінченно. Запитання виглядали абсолютно ідіотськими. Але нічого іншого не залишалося як відповідати.

Може від стресу я вся на нервах? Уже сама не розуміла, що відбувається і чому в поліції мене настільки довго про все розпитують. Хоча раніше я просто не набирала гарячу лінію, не намагалася викликати бригаду.

А тепер ситуація безвихідна.

Лексейчик справді може вбити нашого сусіда. Він у люті. А той чоловік у нього на шляху.

- Добре, ми відправимо патрульних, - пообіцяли мені нарешті.

Де ж таксі?

Я вже від'їхала з коляскою від під'їзду. Встала так, щоб Лексейчик, який вибіг на вулицю, не помітив ні мене, ні дітей. Але малюки могли знову заплакати. У будь-який момент. Тут же не вгадаєш.

Мене затрясло від хвилювання.

Я озиралася на всі боки. Боялася пропустити машину.

Тут двері під'їзду відчинилися. Моїм очам відкрилася незвичайна картинка.

- Пусти, - скиглив Лексейчик. - Пусти...

- Рот закрий, - жорстко обірвали його.

Сусід вивів амбала у двір. Витягнув. Той пхикав і стогнав від болю. Його великі руки були заломлені за спиною. Лексейчик був надійно зафіксований у жорсткому захопленні незнайомця.

- Ти мені руку зламав, - вив амбал.

- І ногу зламаю, якщо не заткнешся.

- Я... я в поліцію піду... заяву накатаю...

- Тихіше, слимак. Я тобі час заощаджу. Не треба нікуди йти. Поліція вже за тобою виїхала. Навіть камера готова.

- Ти чого... ти...

Машина заїхала у двір. Поліцейська. З мигалкою.

Невже той патруль, який я викликала?

- Клієнта вам упіймав, - усміхнувся сусід. - Оформіть його на п'ятнадцять діб. Буде багато базікати - зробіть йому продовження.

- Прийнято.

Лексейчик заштовхали в машину поліцейських. Без довгих церемоній.

- А права? Ви мені права зачитати маєте? - почав вимагати він.

- Прав у тебе немає, покидьок, - обірвав його сусід. - Ти всі свої права втратив, коли на жінку замахнувся.

- Жінку? Та вона така... Та на ній пробу ставити ніде і...

Гучний звук удару. Хрускіт кісток. І скрик. Щось булькнуло.

- Ніс, - засипів Лексейчик. - Мій ніс...

- Забирайте, - заявив сусід.

- Продовження він уже отримав, - розсміявся один із поліцейських. - Автоматом.

- Заслужив, - підтримав другий.

Я спостерігала за цією сценою з подивом.

Машина патрульних від'їхала від мого під'їзду, і сусід пішов мені назустріч. Помітив, де я ховаюся разом із дітьми.

- Усе нормально, - сказав він. - Ви можете повернутися у квартиру.

- А ви, - уважно подивилася на нього. - Ви в поліції працюєте?

- Раніше працював, - усміхнувся. - Тепер на пенсію вийшов.

Яка пенсія? Він же зовсім молодий. Не набагато старший за мого колишнього чоловіка. Скільки йому? Років тридцять? Може, тридцять п'ять?

- У мене своє охоронне агентство, - пояснив чоловік і представився. - Клим Молотов. Ви можете називати мене просто Клим. Усе-таки ми поруч живемо.

- Приємно познайомитися, Климе, - кивнула я. - Дякую вам за допомогу. Мене звати Ірина.

- Не варто подяки, - відмахнувся. - На моєму місці так вчинив би будь-який нормальний мужик. Покидьків на кшталт цього вашого... коротше, таких виродків потрібно швидко і жорстко гальмувати.

- Я викликала поліцію, але здається, це був інший патруль.

- Так, я набрав знайомих хлопців, коли почув крики з вашої квартири. Було ясно, у вас проблеми. До речі, чому ми раніше не зустрічалися? Я тут понад місяць живу.

- Я вчора приїхала, - пояснила. - Це моя квартира. Але тут довгий час проживала моя тітка з донькою і цей...

Для позначення Лексейчика мені було важко знайти відповідне слово.

- Я зрозумів, - кивнув Клим. - Якщо вам ще допомога знадобиться, то заглядайте. Допоможу кого треба заспокоїти.

- Дякую.

- А поки що давайте вам візок занесу. Що ви одна такі важкі речі тягаєте? Не можна дівчат настільки навантажувати.

Він допоміг мені повернутися у квартиру, де панував страшний безлад.

Двері вилетіли. Тепер валялися на підлозі. Ну добре хоч вхідні двері цілі. На дрібні руйнування можна й зовсім уваги не звертати.

- Двері вам нові поставимо, - раптом сказав Молотов. - За кілька годин один мій приятель приїде. Усе зробить.

- Навіщо? Це ж не ви...

- Ну я поки з цим виродком розбирався, теж тут достатньо наворотив. Тепер треба прибратися. Ви не хвилюйтеся, спокійно займайтеся дітьми, а я це питання вирішу. Квартиру вашу повернемо в нормальний вигляд.

Молотов свою обіцянку дотримав. Навіть дивно, що абсолютно стороння людина вирішила мені допомогти. І з Льошенькою розібрався, і квартиру до ладу привів.

- Звертайтеся, - сказав він на прощання. - У разі чого.

- Дякую вам.

- Гарного вечора, Ірино.

Сусід пішов, і я залишилася разом із моїми малюками. Поки годувала їх, поглядала на годинник.

Де тітка? Чому досі не повернулася? І Оленка зникла. Вона вже має повернутися з роботи. Хоча може її в поліцію викликали? До чоловіка?

Я вклала дітей. За вікном уже стемніло.

Що таке? Чому нікого немає?

Почувся обережний стукіт у двері. І я пішла перевірити, хто прийшов. У моїх родичів же напевно є ключі. Їм стукати нема чого.

Яке ж було моє здивування, коли на порозі опинилася тітка Оля.