=4=

- Ми з Давидом розлучаємося, - рівно відповіла я. - Вам не варто розраховувати на його допомогу. І ви маєте рацію, для всіх нас ця квартира не підходить. Буде краще, якщо ви переїдете найближчим часом.

- Що? - буквально завила Оленка. - Ти нас виганяєш?! Після всього?

- У вас є свій будинок.

- Хата в селі! Як Лексейчик з тієї глушини буде на роботу їздити? Він і так страшенно втомлюється, а тепер ще ось ти нерви тріпаєш. Ні сорому, ні совісті!

Оленка верещала наче ультразвукова сирена.

- Донечко, не нервуй так, - підключилася тітка Оля. - Тобі шкідливо. Без того здоров'я слабке. А до того, що люди зовсім не цінують доброго ставлення, я давно звикла. Ірка вся в матір пішла. Невдячна...

- Не смійте говорити про мою матір! - вигукнула я.

- А що тобі не подобається? - у Оленки від обурення слина з рота полетіла, а обличчя розчервонілося від люті. - Твоя мати нагуляла тебе незрозуміло від кого, принесла в подолі, а потім узагалі...

- Тихіше, донечко, тихіше.

- Оленка має рацію! - вирішив виступити Лексейчик. - Сім'ю цінувати треба. А ця ваша... хм, мимра упустила олігарха. Назад одразу прискакала. Квартирку хоче. Але хата тепер наша.

- Іра, послухай людей, - тітка Оля зашмигала носом, ніби просто зараз готова була розридатися. - Ти ж мені до кінця життя маєш бути вдячна. Я тебе виховала. Годувала, ростила, оберігала від проблем.

Ну й маячня.

Від яких ще проблем?

Виховання тітки Олі полягало в тому, що вона ніяк мною не опікувалася. Просто отримувала допомогу, яка покладалася за опіку над дитиною-сиротою. Хоча іншого мені й не потрібно було. Краще так, ніж у дитячому будинку, де кілька місяців я все ж пробула після загибелі мами. Найгірші спогади в моєму житті.

- Досить, - твердо сказала я. - Ви всі спати хотіли. То йдіть і відпочивайте, а речі зберете завтра.

На цьому я зачинила двері.

Хоча розмова не припинилася. До мене долинали уривки обурених фраз і лайливі слова.

Лексейчик звик жити в центрі й їхати нікуди не збирався.

Цю проблему буду вирішувати потім. Спочатку потрібно заспокоїти малюків, чим я і зайнялася. Погодувала трійнят, поклала. Поки займалася дітьми, по той бік дверей усе затихло. Родичі розійшлися, мабуть, зрозуміли, що достукатися до моєї "совісті" не вийде.

Я обережно відкрила комору, де були складені мої старі речі. Одна полиця, на самому верху.

Мій одяг повністю промок. І хоч речі вже трохи підсохли, волога тканина все одно холодила шкіру. Хоча в запалі скандалу було не до комфорту. Але мені треба стежити за здоров'ям. Не вистачало ще захворіти зараз.

На щастя, я вже скинула вагу після пологів, тому без проблем влізла у свою стару сукню і змогла вдягнути стару спідню білизну. Тканина потріпалася, зате речі сухі.

Добре, що моя рідня нічого не викинула. Напевно, не дісталися до верхньої полиці.

Привівши себе до ладу, я розтягнулася на ліжку.

Думала, не засну. Який сон після всього, що сталося? Але мої очі закрилися, щойно голова торкнулася подушки.

Я моментально провалилася в темряву, а виринула тільки коли малюки прокинулися.

Мої рідні. Вони знову зголодніли, тягнули до мене ручки.

Добре б приготувати їм дитячу кашу й овочів. Адже я вже додавала дітям прикорм. Ще після шести місяців почала.

Але поки що краще погодувати грудьми.

Дуже ймовірно, що зараз станеться новий скандал. Малюків необхідно від цього захистити.

Я вже розуміла, з родичами доведеться важко. А ще не давало спокою питання з квартирою.

Раптом "Лексейчик" заборгував гроші бандитам? Навіть знати не хотілося, де саме такий амбал може працювати, але його фізіономія мала б чудовий вигляд на дошці "Розшукуються" в поліцейській дільниці.

Варто було подумати про це, як двері скрипнули й відчинилися.

На порозі застиг бритоголовий амбал.

- Доброго... ранку, - сально посміхнувся він, спостерігаючи, як я годую дитину грудьми.

- Вийди!

Повернулася так, щоб цей виродок нічого не бачив.

- Та що ти нервова? Прямо як не рідна...

- Лексейчику, сніданок, - прощебетала Оленка. - Гей, ти що це тут забув? Лексейчику, ти витріщаєшся на неї?

- Ні, звісно, - фиркнув. - На що там дивитися? Баба з купою дітей. Не зрозумію як цей оселедець стільки дітей народив одразу. Де вони в ній помістилися?

- Ну вона сильно хотіла втримати Арсанова, - отруйно відповіла Оленка. - Але навіть трійня не допомогла. Пузом такого мужика не прив'яжеш!

- Ви вже речі зібрали? - холодно запитала я.

- Іро, ти чого? Знову за старе? - обурилася Олена. - За ніч не відійшла? Ну гаразд, я тобі тоді поясню. Ми нікуди звідси не поїдемо. У Лексейчика тут і робота, і...

- Знайдете інший варіант.

- Ти ж сама нам цю квартиру віддала!

- Тітці Олі. Не вам.

- Та яка різниця!

- Тепер ця квартира потрібна мені. Або просто зараз збираєте речі і виїжджаєте, або викличу патруль.

- Без ментів обійдемося, - пробасив амбал. - Заспокойся ти. Завелася прямо! Поїдемо ми. Поїдемо, сказав же. Але... це ввечері. Увечері, так. Ось із роботою закінчу і поїдемо. Нам із Оленкою чужого майна не треба.

- Заодно поясни, кому ти заклав мою квартиру і під які умови.

- Не кип'ятись, - відмахнувся. - Кредит сам... порішаю.

- Ірочко, я твої улюблені сирники приготувала, - майже проспівала тітка Оля. - Давай швидше до столу. Що ви все про справи та про справи. Посидимо хоч нормально. Як справжня рідня.

Зрозуміло.

Мене спробують умовити по-хорошому.

Під серцем уже зріло погане передчуття.