=1=

- Збирай речі, - похмуро сказав чоловік.

- Що сталося? - здивувалася я. - Ми кудись їдемо?

Давид повернувся додому пізно. Явно в поганому настрої. Здається, таким я ще ніколи його не бачила.

Очі в нього наче чужі. Холодні. Колючі. Сам вираз обличчя змінився. Жорсткий, похмурий.

- Ми розлучаємося, - без емоцій відповів Давид.

- Ти... ти що, - почала і замовкла.

Слова застрягли в горлі. Чомусь жодні фрази не спадали на думку. Нервовий сміх забився в грудях.

Це розіграш?

Так, дуже поганий розіграш.

Хоча Давид би ніколи не став жартувати такими речами. Шлюб для нього дуже серйозна тема. Чоловік узагалі не кидає слова на вітер. Якщо дає обіцянку - завжди тримає.

Тоді що відбувається?

- Забирайся геть із мого дому, - різко вимовив Давид.

- Ти... жартуєш?

Запитала і власний голос не впізнала.

Обмерла зсередини. Заціпеніла.

У карих очах не було жодного сліду веселощів. Тільки арктичний лід. І мене немов сніговою лавиною накрило.

Я затремтіла, обняла себе руками, намагаючись втриматися на поверхні.

Кожне нове слово Давида вдаряло ще болючіше.

- Забирай дітей та зникни звідси, - холодно продовжив чоловік. - Адвокат надішле тобі свідоцтво про розлучення.

Його слова здавалися жахливим абсурдом.

- Не розумію, - пробурмотіла я.

Напевно, щось таке відчуває людина, коли в неї вдаряє блискавка.

Перші кілька секунд я нічого не могла сказати, язик не слухався.

У пам'яті миготіли кадри вчорашнього ранку, коли чоловік грався з нашими дітьми. Він у них повністю розчинявся. Обожнював проводити час із малюками. Називав їх головним скарбом в житті.

Давид катав трійнят на потужній шиї, саджав на плечі. Він веселився разом із ними. Я не знала більш турботливого батька.

А тепер він раптом таке заявляє? Виганяє власних дітей?!

Те, що відбувається, не вкладалося в голові.

Я ледь могла дихати, а мої руки зводило дрібне тремтіння.

Земля пішла з-під ніг. Мене трясло від божевільних емоцій. Відчай. Злість. Шок. Почуття роздирали мене на шматки.

Я ніби в прірву летіла.

- Що трапилося, Давид? - схопила чоловіка за лацкани піджака, дивилася в його очі, що стали раптом жорстокими, не відводячи погляду. - Як ти можеш відмовлятися від рідних дітей? Як?! Що ти таке кажеш?

Він дивився на мене, немов узагалі нічого не відчував, немов усі ці огидні фрази були для нього нормальними і природними.

Його пальці обхопили мої зап'ястя, рішуче відсунули назад.

- У мене буде нова дружина, яка народить мені спадкоємців, - крижаним тоном заявив Давид.

- Нова дружина? - задихнулася.

- Ти мені набридла, - відчеканив чоловік. - І діти від тебе мені не потрібні.

- Давид...

- Розмову закінчено, - вимовив сухо.

Давид розвернувся, попрямував повз мене до свого кабінету. Не обертаючись, кинув ще одну холодну фразу:

- Даю тобі годину на збори.

Я зробила крок убік. За ним. А потім застигла на місці. Хотіла достукатися до нього, домогтися правди.

Але навіщо?

Він вигнав мене. Відмовився від наших дітей.

Що зараз можна з'ясовувати?

Я розвернулася та пішла в спальню за трійнятами. Зібрала тільки дитячі речі, дістала коляску.

Артур. Антон. Анна.

У вас більше немає тата. Він сам так вирішив. І навіть не став мені нічого пояснювати.

Можливо, справа в його родині? Батьки Давида завжди виступали проти мене. Звичайна простачка не пара для спадкоємця сім'ї Арсанових. Вони навіть не приїхали на наше весілля.

Але раніше Давида це не хвилювало.

"Думаєш, він буде з тобою назавжди? - у пам'яті спливло знущальне запитання його матері. - Награється і кине! Ніякі діти не прив'яжуть Давида до тебе. Народила трьох за раз - і вважаєш, що перемогла? Дуже даремно! Ти не отримаєш від нашої сім'ї жодної копійки!"

Невже Давид послухав матір? Вирішив, що мені потрібні тільки його гроші?

Ні. Він завжди ухвалював рішення сам. На сім'ю не озирався.

Тоді чому він нас зрадив?

Зрадив мене. Наших дітей. Наше кохання.

Чому?..

Я й у страшному сні уявити не могла, що чоловік так зі мною вчинить.

Очі защипало від сліз, тому я постаралася просто відключитися.

Не можна плакати при малюках. Не можна їх лякати...

Почувся звук дверей, що відчиняються. Навіть не обертаючись, я зрозуміла, що це Давид.

Він підійшов до дитячого ліжечка. Став поруч зі мною.

Анюта прокинулася й усміхнулася, побачивши його, потягнула ручки вперед.

Малятко. Добре, що ти не розумієш, що робить твій тато.

Обличчя Давида не виражало нічого. Як і коли він наказав мені забратися геть. Але куточок його губ здригнувся, а рука сіпнулася вперед, ніби він хотів обійняти Анюту.

Я підхопила дитину на руки сама.

Вона відволіклася і подивилася на мене. Усміхнулася ще ширше.

Серце болісно стиснулося. Хотілося розридатися, але заради дітей я маю бути сильною.

Поклала дитину в коляску, потім влаштувала там Артура й Антона, які ще дрімали.

- Ти можеш збиратися швидше? - хрипло кинув Давид. - Або викликати охорону, щоб допомогли?

Наївна. А мені здалося, що він хоче обійняти доньку. Насправді, він хоче викинути нас якнайшвидше.

- Не хвилюйся, ми вже йдемо.

Не знаю, як мені вдалося стримати сльози. Я просто намагалася не дивитися на Давида. Не могла його бачити.

На нас чекає нове життя. Без нього. Без цинічного зрадника.

...

Шановні читачі, прошу підтримати історію лайками та коментарями. Мені дуже важливо та приємно отримувати від вас зворотний зв'язок! Обов'язково додайте книжку до бібліотеки, щоб не загубити її.