Розповідь перша

         Маленька русява дівчинка у білосніжному платтячку бігла по лісовій стежці, наступаючи на камінці та гілки голими блідими п’ятками, та гучно сміялась. Дитячий сміх відлунням дзвенів у лісовій тиші та турбував пташок, які при кожному його звуці здіймалися з густих крон дерев та також гучно з вереском летіли геть.

           Весняне сонечко прагнуло проникнути повз густу тінь та хоч трохи доторкнутись до блідого та хворого лиця малечі, але дівчинка цього не помічала. Вона то ховалась за могутніми дубами, постійно оглядаючись, то пірнала, мов у теплу воду, у траву, яка хвилями розходилась від подиху теплого вітру, та раділа, коли натрапляла на свою нову подругу – Марину.

           - Яринка, ти так погано ховаєшся. – Серйозно та турботливо кожен раз казала їй Марина. – Я думаю, вже час закінчувати. Тим більш, що скоро сонце зайде, і вже буде холодно та темно. Пора повертатись додому.

           - Маринко, ти така нудна! – Примхливо надуваючи губи, мовляла їй дівчинка. – До темряви ще далеко! Усього лишень третя година дня!

           - Ти й озирнутись не встигнеш, як настане ніч. І навколо нічого не залишиться окрім пітьми.

           - Коли ти так говориш, мені стає страшно. – Сівши у траву, витягнувши бліді ноги перед собою та похиливши маленьку русу голівку, сумно мовила Яринка.

        Маринка присіла поряд з нею та поклала їй свою руку на плече. Вона м’яко посміхнулась та поквапилась підтримати свою подружку:

           - Не бійся. Адже я з тобою. Я не дозволю нікому тебе образити. Та буду захищати до самого кінця.

         Дівчинка вдячно подивилась на неї та заглянула в її бездонні карі, майже чорні очі. Їй здавалось, що в них і посилилась та сама темрява, про яку постійно каже Маринка. Але чомусь зовсім не боялась її, а навпаки, навіть довіряла.

         - Дякую тобі. Ти мене заспокоїла. Але все одно ти права. Пора повертатись. Матуся, напевно, хвилюється за мене. Адже я пішла з дому ще вранці. І досі не з’являлась.

           Яринка встала, витрухнула своє біле платтячко від бруду та бадьоро пішла по стежці у сторону хатинки.

           А Марина лишень із жалем дивилась їй услід, склавши тонкі білі руки на грудях. Її чорно-синє довге волосся розвивалося на вітру. Здавалось, що в ньому навіть сяють зірки та місяць. Її лице зберігало дивний спокій, а погляд сочився віковою мудрістю, немов їй було не дванадцять років, а цілих сімсот. На відміну від маленької Яринки, якій ледь-ледь виповнилось вісім. В її голові все ще грайливо співали пташки та зайчики стрибали по полю. Але що ж ти візьмеш з цієї малечі?

           По-батьківському похитавши головою, Марина поквапилась доганяти свою нову подругу. Її серйозно хвилювало питання часу, якого вже майже не залишалось. Темрява густішала навколо Яринки. А вона в силу своїх літ наполегливо відмовлялась розуміти, що насправді коїться.

                                                                  ***                                                                     

         - Матусю. Я вдома! – Радісно штовхнувши вхідні двері своєї тимчасової хатинки, закричала Ярина.

           Вони з матір’ю переїхали сюди, поближче до гір у ліс, три місяці назад з їх рідного Тернополя. А все тому, що дівчинка дуже тяжко захворіла. Місцеві лікарі нічого не могли заподіяти, лишень хитали головою та відвертались від нещасної матері. Тож Наталя Павлівна вирішала шукати допомоги у мольфарів. І відправилась до гір разом зі своєю хворою донечкою. По приїзді у Прикарпаття вони вийняли  невеличку стареньку глиняну хатинку поблизу забутого селища прямо біля лісу та посилились тут.

           Та Яринці не допомогли ні свіже повітря, ні безкрайня природа, тому їй ставало тільки гірше. До них приїжджали цілителі з усього округу. Поїли трав’яними настоянками, вимолювали, обкатували яйцями та робили багато чого іншого. Але одного разу до них прийшов старий місцевий поп. І почав співати молитви. Яринка пам’ятає, що від тих співів їх мов стало трохи легше. І під монотонне буркотіння діда вона заснула. А прокинувшись пізно ввечері наступного дня їй стало набагато легше. Вона відразу встала зі свого ліжка та помчалась розповідати мамі, що з нею нарешті все в порядку. Щоб та зраділа, і вони нарешті змогли повернутись у рідне місто, до Яринчиних друзів.

           Але мати чомусь не була рада диву. Вона дивилась повз доньку та постійно плакала. Навіть закинула свою роботу. Але ж жінка створювала такі прекрасні ляльки-мотанки та малювала такі гарні картини.

           Вже пройшло три місяці, а Наталя Павлівна так і не домалювала той прекрасний захід сонця над Чорним морем. Полотно стояло незавершеним у неї в кімнаті, заховане у чорну бавовняну тканину.

           Яринка й досі не розуміла, чому матуся ходить понура та майже не розмовляє з нею.

           Ось і зараз Наталя Павлівна сиділа за невеличким обіднім столом, на якому стояв скромний обід – дві порції курячого супу та свіжий білий хліб, розірваний на неохайні скибки. Жінка була дуже стомлена та змарніла. Раніше шовковисте золоте волосся, яке хвилями спадало їй на спину, було зав’язане в розпатланий пучок на голові. Вона, не відриваючись, дивилась на тарілку з супом для доньки, підперши підборіддя рукою. І навіть не почула, як Яринка увійшла в хату.

           - Матусю, ну що таке? Ти мене навіть не шукала! А я ж ховалася! А знаєш, я знову гралась з Маринкою. Вона сказала, що буде ходити до мене кожен день. Я хочу вас познайомити. Але вона соромиться тебе. Ти можеш її запросити до нас на вечерю? – Щебетала дівчинка, плюхаючись на стілець напроти матері та нюхаючи їжу. – Фу, знову суп. Матусю, а коли ти приготуєш мої улюблені млинці? Я за ними так скучила! А суп нє, не буду! Краще, давай пограємось!