1956 рік

                                   ЧОМУ РОЗПЛЕТЕНА КОСА...

Смеркалось. Ніна не відчуваючи втоми, адже цілий день не випускала з рук сапу, як на крилах летіла до їхнього місця. До старезної верби в окопі, що опустила свої гілля до самої землі так, що під ними було легко сховатись від допитливого людського ока. Там, під тією старою вербою було їхнє місце. Тільки їхнє і більш нічиє.

  Але цього року верба заплакала, великі, важкі каплі стікали з зелених листочків і опадали на землю. Суха серпнева земля, яка вже давно не бачила дощів, швидко вбирала вологу, жадібно всмоктувала, присьорбуючи від задоволення. Дерево щось відчувало, йому було тривожно, листочки постійно тремтіли, немов перелякані, чимсь розтривожені. Верба знала, що станеться щось не добре. Зле.

  Дівчина бігла на зустріч до нього. Єдиного. Найкращого. Найпривабливішого. Веселого. Кмітливого, з густими кучерями, лагідною посмішкою, кароокого Василя. Її Василя. Бігла бо хотіла сказати йому новину. Добру новину. Хотіла зробити його щасливим. Адже вона зараз почувалась на сьомому небі від щастя.

  Ондечки і верба. Дівчина забігла під гілля, ті зашелестіли, немов намагались щось сказати дівчині, попередити. Заступили дорогу, намагались втримати її, але не змогли. Листочки невдоволено зашелестіли: «Біда, бути біді, біда...».

  Він уже сидів під товстим стовбуром. Курив. Василь підскочив мов ужалений, викинув недопалок, посміхнувся і підійшов до дівчини. Обняв, пригорнув до себе, доторкнувся пальцями до довгої коси.

- Привіт, - прошепотів він.

- Привіт, - також шепотом відповіла вона.

  Василь нахилився, хотів поцілувати, як раптом за вербою, по шляху прогуркотіла підвода. Парубок відсахнувся і потяг дівчину за широкий стовбур верби, сховатись.

- Хто б це так пізно! - прошепотів злякано Василь.

- Та напевно на Кормову, на ферму, - відповіла Ніна, але не шепотом.

- Та не кричи так, почують, - за-цикав на дівчину парубок.

- Ти що боїшся? - засміялась дівчина.

- Хто? Я? Чого б це? - Василь випнув груди, задер підборіддя.

- Не знаю, якийсь голос у тебе, зляканий.

- Тобі здалося, - хлопець знову пригорнув дівчину.

  Запала тиша. Мовчали. Мовчали обоє. Ніна не знала як сказати, з чого почати. Василь же знову поліз цілуватись, дівчина вивернулась і запитала:

- Васильку?

- Що?

- Ти з мамою побалакав?

- Про що? - парубок насторожився, обійми хлопця ослабли.

- За сватання.

  Знову запала тиша. Парубок мовчав. Відводив погляд, ховав його.

- Та якось, розумієш не видалось підхожого випадку, - пробелькотів Василь.

- Треба сказати Василю. Відкладати більше не можна.

- Чому? - голос Василя затремтів.

  Дівчина наважилась. Пригорнулась до свого Василька, положила голову йому на груди і промовила щасливим голосом:

- У нас буде дитина!

  Обійми враз ослабли, Василь на крок відступив від Ніни. Дівчині навіть здалося, що відштовхнув її. Парубок відсторонився. Темінь сховала переляканий погляд парубка. Зловісно зашелестіла верба.

  Щось болісно стисло в дівочих грудях.

- Ти не радий? - Ніна подивилась в очі коханому. - Ти ж говорив, що мрієш про дитину. Обіцяв заслати сватів. Одружитись. Щось не так? Щось змінилось? Ти якось дивно поводишся.

- Це так несподівано, - белькотів Василь, язик заплітався, очі бігали, ховаючись від допитливого погляду Ніни.

- Хіба, вже так і несподівано? - дівчина зробила крок до коханого.

  Парубок відступив знову, але його зупинив стовбур старезної верби. Товстенька гілка вчепилась в нову Василеву сорочку, зупиняючи парубка. Скільки вже закоханих пар стояло під цією вербою, до них, не злічити. Скільки щасливих пар і розбитих сердець перебачила старенька верба не порахувати. Ця верба, була вже великим експертом в амурних ділах, вона розуміла до чого вже йдеться. Та тільки дівчина, закохано дивилась на свого милого і нічого не підозрювала.

  Щаслива.

  Василь засунув руку до кишені своїх широких, нагладжених штанів, довго там копирсався, витяг звідти пачку «Біломору», тремтячими пальцями витяг цигарку. Так сяк стис козячу ніжку і вкинув папіросу до рота. Дівчина з здивуванням дивилась на коханого, на його дивну поведінку, зляканий вираз обличчя.

  Біда наближалась. Стара, горбата бабка, з сивими пасмами, густими бровами, довгим крючкуватим носом з великою бородавкою посеред нього, вже стояла зовсім поруч. За спиною. Але її поки що. Тримала верба. Не підпускала до щасливої дівчини.

  Василь раз по-зраз чиркав сірниками об коробку, але ті не запалювались, ламались, руки по зрадницькі тремтіли. Поламавши всі сірники, так і не запаливши сірника, він засунув пусту коробку до кишені а цигарку виплюнув.

- Щось не так? Щось сталось? Кажи вже?! - з тривогою в голосі запитала Ніна. Василько ще ніколи себе так не поводив. Він завжди був ніжний, уважний, такий закоханий, а зараз, став якимсь нервовим, нажаханим. Як той заєць.

- Та ні все добре, тобі здалося - знову забелькотів Василь і навіть наблизився до Ніни. Обняв. Дівчина відчула як тремтять його руки. Він обнімав якось боязко, невпевнено. - Просто мені сьогодні потрібно, до хлопців. Ми того. Значить. Усі, - беззмістовне белькотіння продовжувалось, - сьогодні домовлялись. Там могорич. Я того. Побіжу. Добре. Ти не проти?

  Василь знову відійшов від дівчини, його погляд опустився до землі і застиг на стоптаних туфлях Ніни.

- То йди якщо потрібно, я тебе не тримаю, - сумно промовила Ніна. Вона не зводила очей з обличчя коханого. В грудях щось давило, нило, серце перестало битись завмерло.

  Стара Біда зовсім поруч, продирається, розсовуючи своїми довгими сухими пальцями гілки верби. Але ті її поки, що втримують.

  А Василь не міг підняти погляд, щоб подивитись Ніні в очі. Він злякався.