Це село називається Ананасівка

— Мрак…

Старі «Жигулі» повільно котились сільською дорогою, по обидва боки якої тягнулась довга вуличка з однотипними одноповерховими будиночками. Свєта сиділа на задньому сидінні, уважно вивчала свої налаковані нігті і ще більше супилась.

— А Марінка зараз на морі, засмагає! — знову озвалась дівчина, не відриваючи погляду від нігтів і ліниво ремиґаючи жуйку.

— І тут можна позасмагати! — озвався батько з водійського сидіння. — Тут навіть краще, дупами на пляжі штовхатись не треба. Я тут кожне літо боки вилежував і так засмагав, що вчителька, Євгенія Петрівна (ох і сувора була), як тільки ми першого вересня прийшли в школу, то вона, побачивши мене на ґанку, аж чорного від засмаги, замість «добридень», спитала: «А що в нас за тубілець в школу прийшов?»

Свєта лише важко зітхнула, розуміючи, що назад її вже ніхто не повезе. Авто, тим часом, зупинилось біля дворика з великими, давно фарбованими ворітьми. Батько вийшов першим, попрямував до хвірточки і там, у дворику. лунко завалував пес, який, коли хвіртка зачинилась, залився радісним вищанням. «Свєто, іди сюди!» — почулось з-за воріт.

Дівчина скривилась, вийшла з авто, відчуваючи, як затерпнули ноги після довгої поїздки, і, лопнувши черговою булькою з жуйки, немов на каторгу, попленталась до дворика. Коли вона зайшла всередину, то побачила невеликого кудлатого пса, який збуджено стрибав біля будки, свого батька і якусь стару жінку в білій хустині. Жінка, побачивши Свєту, кинулась до неї обійматись. Від неї трошки пахло потом, старими речами і ще чимось, зовсім не сільським і таким знайомим, що Свєта, яку затиснуло в обіймах, не могла допетрати, де і коли вже чула цей запах.

— Ну, Свєтулік, обійми свою бабушку! — озвалась жінка, але дівчина навіть не поворухнулась.

— Вона ще не відійшла від дороги! — ніби виправдовуючи доньку, мовив батько і навіщось додав. — Це бабушка твоя, як і ти, Світлана.

— Та я якось врубилась… — сказала Свєта, усе ще перебуваючи в обіймах.

— Та то нічого, ти зараз швидко одійдеш! — радісно сказала бабуся, нарешті випускаючи дівчину з обіймів. — У нас тут така природа, таке повітря, що за день всіх у норму приводить.

Свєта нічого не відповіла, стояла як укопана і дивилась то на бабусю, то на батька.

— Ой, чого ж ми стоїмо, заходьте в хату! — сполошилась бабуся. — Свєта, може ти пити хочеш?

— Дай їй молока, — озвався батько.

— То потім… — сказала бабуся і підійшла до ґанку. — Зараз наллю тобі нашого…

Бабуся взяла невеликий бідончик, налила з нього щось у великий пощерблений кухоль з величезними полуницями на боках і подала Свєті. Дівчина з недовірою глянула на бабусю, яка уважно за нею стежила, взяла кружку і в ніздрі вдарив знову той дивний і знайомий запах. Свєта зробила ковток, потім ще і ще… і підняла над кухлем округлені очі.

— Це що, ананасовий сік?

— Він самий, — закивала головою бабуся.

— Він десь тут продається? — знову запитала Свєта, прикладаючись до напою, і в неї перед очима постало день народження подружки і піца з кружальцями екзотичного фрукту.

— Та може і продається, тіко не знаю, чи його хто купує, надоїв він всім, як ті депутати! — сказала бабуся. — Ну ви ідіть усередину, мийте руки, а я пороблю пару хвилинок на городі і прийду.

Батько повів доньку в хату, а бабуся Свєта пішла на город, не забувши прихопити сапку, граблі і мачете.