Ана припаркувалася в одній із затишній вуличок Подолу, які одразу навіювали спогади призабутих студентських років, точніше лише одного року з невеличким хвостиком - на більше її не вистачило. За час їхньої розлуки Воздвиженка тільки розквітла: палітра кольорових фасадів грала різнобарвними тонами, нагадуючи казкові будиночки з шоколаду, карамелі та мармеладу, так і манячи скуштувати їх на смак.
Дивно, що в благодійного фонду, нехай і дуже популярного останнім часом, стільки коштів, щоб утримувати офіс в такому місці. Проте, може, справа у потребі дотримуватися відповідного статусу. Цікаво буде познайомитися з ними ближче, подивитися, чим вони займаються насправді, а то рекламний буклет вже надто ідеальний: допомога діткам з особливими потребами адаптуватися до життя у соціумі, забезпечення лікування та реабілітації, пошук менторів для здійснення дитячих мрій. Спочатку, Ана навідріз відмовилася від пропозиції Макса взятися за серію роликів на замовлення благодійного фонду - не для неї це, проте, дізнавшись, чим саме він займається, вирішила таки спробувати.
Офіс Child smile знаходився в карамельному будинку якраз на початку вулички, судячи з мінімалістичної таблички при вході. Ана штовхнула важкі скляні двері з зацікавленням розглядаючи величезне фойє, де змішувалися мармур та до блиску начищене скло.
- Доброго дня! - звернулася дівчина до трохи заспаного охоронця. - Я на зустріч в Child smile.
- Хто ви? - одразу поцікавився чоловік у формі, повертаючись до виконання своїх обов`язків.
- Ана Левчин.
- Так, все гаразд, проходьте, - без додаткових запитань пропустив охоронець. - Піднімайтеся на ліфті на четвертий поверх, Вас зустріне секретар.
На четвертий поверх і ліфт? Ана посміхнулася про себе, але таки викликала новенький ліфт, немов створений спеціально для селфі.
- Ана Олексіївна? - одразу підійшла приємна брюнетка Олена, судячи з бейджика.
- Так, це я.
- Дуже раді Вас вітати в нашому офісі! - розсипалася в люб’язностях секретарка. - Перепрошую, але, на жаль, вам доведеться дещо зачекати: незаплановані переговори з нашим спонсором.
- Нічого, я зачекаю, - Ана привикла до таких форс-мажорів при зустрічах, тому на кожен мітінг виділяла на годину більше часу, щоб не руйнувати подальші плани.
- Чай? Кава? - запропонувала Олена, жестом пропонуючи розміститися на шикарному шкіряному дивані серед зелених пальм - можна поставити тверду п’ятірку за затишок та атмосферність.
- Просто воду, будь ласка, - занурилася Ана у приємну прохолодну м’якість меблів, витягуючи звичним рухом смартфон.
Не встигла вона відкрити й одне повідомлення, як якесь маленьке торнадо ледь не врізалося їй в ноги. Це була маленька кучерява дівчина з розпатланим волоссям кольору сонця й великими зеленими очима, які уважно розглядали незнайому тьотю.
- Привіт! - Ана одразу відклала телефон, звернувши всю увагу на маленьке чудо в рожевій сукенці в квіточки.
У відповідь дівчинка лиш помахала ручкою, підозріло розглядаючи Ану.
- Ти дуже красива, ти знаєш? - спробувала завести розмову з маленьким чудом дівчина.
Дівчинка кивнула головою, задоволено посміхнувшись.
- Я Ана, а ти?
- Анастасія, - гордо відповіло чудо, забираючи солодкий кулачок від ротика.
- Дуже гарно, - посміхнулася Ана: дівчинка була просто милим янголятком. - Можна тебе Настя називати?
- Мене так тільки мама називає, - ображено закопилила губку дівчинка.
- А решта як? - стримуючи сміх, продовжила Ана: така маленька, а вже так розмовляє впевнено, може пояснити й навіть на місце поставити за потреби - у цьому дівчина чомусь не сумнівалася.
- Ана, - задоволено заявила дівчинка, - як тебе.
- Ухти! - награно повірила Ана, бачачи, що маленька дуже хоче їй сподобатися. - Хочеш, я тобі щось почитаю? - на столику лежало кілька збірників казок, якими гріх було не скористатися.
Дівчинка задоволено кивнула головою й, трохи соромлячись, спитала:
- А можна тобі на коліна сісти?
- Звісно! - Ана усміхнулася, садячи рожеве чудо на своє ретельно випрасуване бірюзове плаття: ну і що, що трохи помнеться? - Яку ти хочеш книжечку?
- "Крижане серце"! - без вагань заявила маленька.
- Ан, а де твої батьки? - таки вирішила запитати дівчина, переживаючи, чи хтось не розшукує активно це маленьке чудо, яке так мило влаштувалося на її колінах.
- Тато зайнятий, я його чекаю.
- А мама?
- Мами нема... - якось надто сумно відповіла дівчинка й Ані одразу стало не по собі.
- Будемо читати? - Ана розгорнула книгу, з задоволенням відзначивши як щасливо засвітилися очі маленької.
- Тааа! - з нетерпінням заплескала у долоньки дівчинка.
- "В одній далекій-далекій країні, що знаходилась на півночі...", - авторською інтонацією почала Ана - вона любила читати казки: спочатку своїм молодшим кузенам, а потім і племінникам.
- Таточку!!! - зірвалася маленька з колін й побігла до чоловіка, який тільки-но вийшов з конференц-залу, перш ніж Ана встигла її зупинити.
- Як поживає моя маленька Ана? - поцікавився чоловік якимось надто знайомим голосом, обнімаючи дівчинку.
- Чудово, татко! - задоволено відповіла маленька, що було зовсім не схоже на неї: зазвичай вона сумувала й скаржилася, що ніхто нею не займається. - Ходи, покажу тобі! - потягнула чоловіка в сторону фойє. - Тут тьотя мені книжку читала і вона теж Ана, уявляєш?
Адріан нервово ковтнув, підходячи до дивана: крім доньки, він знав лише одну Ану...
- Привіт, - стурбовано видихнув він, дивлячись в її красиві медові очі, в яких панувало збентежене нерозуміння.
- Привіт, - відповіла Ана, таки змусивши себе подивитися в очі своєму привиду. Вона перевела погляд з нього на маленьке чудо, дивуючись як одразу не зауважила тієї разючої схожості...
Дівчинка підійшла впритул до Ани, задоволено посміхаючись:
- Будемо далі читати?
Напружену мовчанку перервала Олена, яка якраз підійшла:
- Ана Олексіївна, можете проходити в зал конференцій, Вас чекають.
#2562 в Молодіжна проза
#10283 в Любовні романи
#4026 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 04.11.2020