Пролог

Ана припаркувалася в одній із затишній вуличок Подолу, які одразу навіювали спогади призабутих студентських років, точніше лише одного року з невеличким хвостиком - на більше її не вистачило. За час їхньої розлуки Воздвиженка тільки розквітла: палітра кольорових фасадів грала різнобарвними тонами, нагадуючи казкові будиночки з шоколаду, карамелі та мармеладу, так і манячи скуштувати їх на смак.

Дивно, що в благодійного фонду, нехай і дуже популярного останнім часом, стільки коштів, щоб утримувати офіс в такому місці. Проте, може, справа у потребі дотримуватися відповідного статусу. Цікаво буде познайомитися з ними ближче, подивитися, чим вони займаються насправді, а то рекламний буклет вже надто ідеальний: допомога діткам з особливими потребами адаптуватися до життя у соціумі, забезпечення лікування та реабілітації, пошук менторів для здійснення дитячих мрій. Спочатку, Ана навідріз відмовилася від пропозиції Макса взятися за серію роликів на замовлення благодійного фонду - не для неї це, проте, дізнавшись, чим саме він займається, вирішила таки спробувати.

Офіс Child smile знаходився в карамельному будинку якраз на початку вулички, судячи з мінімалістичної таблички при вході. Ана штовхнула важкі скляні двері з зацікавленням розглядаючи величезне фойє, де змішувалися мармур та до блиску начищене скло.

- Доброго дня! - звернулася дівчина до трохи заспаного охоронця. - Я на зустріч в Child smile.

- Хто ви? - одразу поцікавився чоловік у формі, повертаючись до виконання своїх обов`язків.

- Ана Левчин.

- Так, все гаразд, проходьте, - без додаткових запитань пропустив охоронець. - Піднімайтеся на ліфті на четвертий поверх, Вас зустріне секретар.

На четвертий поверх і ліфт? Ана посміхнулася про себе, але таки викликала новенький ліфт, немов створений спеціально для селфі.

- Ана Олексіївна? - одразу підійшла приємна брюнетка Олена, судячи з бейджика.

- Так, це я.

- Дуже раді Вас вітати в нашому офісі! - розсипалася в люб’язностях секретарка. - Перепрошую, але, на жаль, вам доведеться дещо зачекати: незаплановані переговори з нашим спонсором.

- Нічого, я зачекаю, - Ана привикла до таких форс-мажорів при зустрічах, тому на кожен мітінг виділяла на годину більше часу, щоб не руйнувати подальші плани.

- Чай? Кава? - запропонувала Олена, жестом пропонуючи розміститися на шикарному шкіряному дивані серед зелених пальм - можна поставити тверду п’ятірку за затишок та атмосферність.

- Просто воду, будь ласка, - занурилася Ана у приємну прохолодну м’якість меблів, витягуючи звичним рухом смартфон.

Не встигла вона відкрити й одне повідомлення, як якесь маленьке торнадо ледь не врізалося їй в ноги. Це була маленька кучерява дівчина з розпатланим волоссям кольору сонця й великими зеленими очима, які уважно розглядали незнайому тьотю.

- Привіт! - Ана одразу відклала телефон, звернувши всю увагу на маленьке чудо в рожевій сукенці в квіточки.

У відповідь дівчинка лиш помахала ручкою, підозріло розглядаючи Ану.

- Ти дуже красива, ти знаєш? - спробувала завести розмову з маленьким чудом дівчина.

Дівчинка кивнула головою, задоволено посміхнувшись.

- Я Ана, а ти?

- Анастасія, - гордо відповіло чудо, забираючи солодкий кулачок від ротика.

- Дуже гарно, - посміхнулася Ана: дівчинка була просто милим янголятком. - Можна тебе Настя називати?

- Мене так тільки мама називає, - ображено закопилила губку дівчинка.

- А решта як? - стримуючи сміх, продовжила Ана: така маленька, а вже так розмовляє впевнено, може пояснити й навіть на місце поставити за потреби - у цьому дівчина чомусь не сумнівалася.

- Ана, - задоволено заявила дівчинка, - як тебе.

- Ухти! - награно повірила Ана, бачачи, що маленька дуже хоче їй сподобатися. - Хочеш, я тобі щось почитаю? - на столику лежало кілька збірників казок, якими гріх було не скористатися.

Дівчинка задоволено кивнула головою й, трохи соромлячись, спитала:

- А можна тобі на коліна сісти?

- Звісно! - Ана усміхнулася, садячи рожеве чудо на своє ретельно випрасуване бірюзове плаття: ну і що, що трохи помнеться? - Яку ти хочеш книжечку?

- "Крижане серце"! - без вагань заявила маленька.

- Ан, а де твої батьки? - таки вирішила запитати дівчина, переживаючи, чи хтось не розшукує активно це маленьке чудо, яке так мило влаштувалося на її колінах.

- Тато зайнятий, я його чекаю.

- А мама?

- Мами нема... - якось надто сумно відповіла дівчинка й Ані одразу стало не по собі.

- Будемо читати? - Ана розгорнула книгу, з задоволенням відзначивши як щасливо засвітилися очі маленької.

- Тааа! - з нетерпінням заплескала у долоньки дівчинка.

- "В одній далекій-далекій країні, що знаходилась на півночі...", - авторською інтонацією почала Ана - вона любила читати казки: спочатку своїм молодшим кузенам, а потім і племінникам.

- Таточку!!! - зірвалася маленька з колін й побігла до чоловіка, який тільки-но вийшов з конференц-залу, перш ніж Ана встигла її зупинити.

- Як поживає моя маленька Ана? - поцікавився чоловік якимось надто знайомим голосом, обнімаючи дівчинку.

- Чудово, татко! - задоволено відповіла маленька, що було зовсім не схоже на неї: зазвичай вона сумувала й скаржилася, що ніхто нею не займається. - Ходи, покажу тобі! - потягнула чоловіка в сторону фойє. - Тут тьотя мені книжку читала і вона теж Ана, уявляєш?

Адріан нервово ковтнув, підходячи до дивана: крім доньки, він знав лише одну Ану...

- Привіт, - стурбовано видихнув він, дивлячись в її красиві медові очі, в яких панувало збентежене нерозуміння.

- Привіт, - відповіла Ана, таки змусивши себе подивитися в очі своєму привиду. Вона перевела погляд з нього на маленьке чудо, дивуючись як одразу не зауважила тієї разючої схожості...

Дівчинка підійшла впритул до Ани, задоволено посміхаючись:

- Будемо далі читати?

Напружену мовчанку перервала Олена, яка якраз підійшла:

- Ана Олексіївна, можете проходити в зал конференцій, Вас чекають.