Розділ 38

Адріан знову виявився правим: орудувати веслом на хиткому вузькому човнику Ані справді сподобалось. Звісно, перші кілька гребків далися важко й страшно, вкотре витягаючи її з затишної зони комфорту, проте це було того варте. Легка бажана прохолода так і віяла від спокійного плеса, подекуди всипаного салатовим лататтям з яскравими запашними водяними ліліями, які дівчина ще ніколи не бачила так близько. З води можна було розглядати людну набережну й милуватися красивими рядами вишуканих котеджів, в одному з яких Ана б залюбки колись оселилася...

- Звикла? - задоволено всміхнувся Адріан, тримаючись позаду, щоб допомогти в разі чого, як і обіцяв.

- Та ніби, - вже доволі впевнено відповіла Ана, розвертаючись до хлопця.

- Чудово! Тоді погнали! - Адріан різко почав набирати швидкість, спрямовуючи свій каяк до виходу з затоки.

- Ей! - крикнула йому навздогін Ана. - Ти куди? 

- На основне русло, там цікавіше і є на що подивитися, - приніс вітер слова Адріана, який знову прискорився.

Залишатися на самоті серед майже безлюдної затоки - інших прихильників водного спорту наразі не було видно - Ана аж ніяк не хотіла, тож мусила також налягти на своє весло, пробуючи наздогнати свого спортивного хлопця. Мабуть, це був перший раз, коли це його надмірне захоплення здоровим способом життя, Ана врахувала як мінус.

Дніпро виявився непривітним: помітні хвилі, які було доволі важко долати, несли з собою купу мотлоху, перемішаного з запахом якоїсь побутової хімії, якого неможливо було позбутися. Вода була холоднішою - її вимушені забруднені бризки неприємно осідали на волокна одягу, викликаючи якусь мимовільну відразу. Плесо було надто темним, немов приховувало страшні таємниці, які ще не скоро спливуть у засобах масової інформації. Ця майже чорна вода лякала, закликаючи пошвидше повернутися у затишну затоку, проте це не було так легко - течія явно було проти, ну і опуститися в очах коханого, який розраховував на спільну прогулянку, Ані теж аж ніяк не хотілося. Зібравши всю силу волі в кулак, вона продовжувала гребти, щоб ще більше не відставати від Адріана, червоний каяк якого вона ледь розрізняла серед темних хвиль далеко попереду.

Рухатися вперед ставало все важче - хвилі сильнішали, з гуркотом розбиваючись об ніс каяка початківця. Неприємна вода все частіше потрапляла всередину, заставляючи все більше зосереджуватися на кожному русі весла, а не роздивлятися первинні річкові краєвиди. Ана вже не зауважувала ні тендітних тополь на березі, ні красивих лілій, ні нестандартних пляжів з розсипчастим золотим піском та оголеними тілами різних форм й віку, ні підступного каміння, яке непомітно виступало з темного плеса, нерухомо чекаючи своєї чергової жертви... Дівчина повністю занурилася у греблю, мертвою хваткою вчепившись у єдине весло та ритмічно віддаючи йому всі свої сили: раз-раз, раз-раз, раз-раз...

Ану все більше відносило в сторону незрозумілого пляжу, незважаючи на всі її старання. Золотистий пісок, якому передувала кам'яна стіна, невпинно наближався.

- Бум! - гострий ніс каяка врізався в величезну брилу, одразу затупившись. Від несподіванки зіткнення Ана запанікувала й випадково випустила з рук рятівне весло, яке одразу понесло темне плесо, залишаючи її на самоті в хиткому човнику, який нестримно гойдали доволі буйні хвилі, ще і ще стукаючи його об гостре каміння.

- Адріан!!! - закричала Ана, благаючи про допомогу, але той був надто далеко, щоб почути, хоч наче й розвернувся в її сторону - відстань заважала сказати напевне.

Крик дівчини почув, на жаль, її дитячий страх - велетенський собака, невідомої їй породи одразу кинувся в воду, вмить опинившись біля каяка, ввімкнувши нестримний гавкіт на повну потужність.

Так страшно Ані ще ніколи не було - майже всі її дикі страхи просто сконцентрувалися в одному місці в той же час: темна вода, собака, самотність ... Кожний удар каяка по камінню, змушував її серце пропускати удар, грозячи зупинкою серця від надмірного страху, який гавкав, барахтаючись поруч. До появи чотирилапого дівчина ще думала над тим, щоб спробувати вилізти з каяка, поки він ще не розвалився остаточно: захисний жилет, який, на щастя, всіх заставляють одягнути, мав би допомогти їй якось добратися до берега, до якого, здавалося, було рукою подати...

Не такою Ана собі уявляла свою смерть - надто мало вона ще бачила в цьому житті: вона лиш вкусила для себе смак дорослого кохання...

- Доггі, доггі, - почувся чийсь грубий голос з берега, на який Ану вже майже викинули хвилі. 

Гавкання вмить припинилося - собака чемно поплив до свого господаря. Стримуючи своє тремтіння, Ана зісковзнула у прохолодну в'язку воду - як тут взагалі хтось купатися може? Намагаючись не торкатися ногами дна, вкритого заплутаними водоростями та залишками гострих каменів, дівчина так сяк вилізла на берег, тягнучи за собою залишки того, що в попередньому житті було каяком. Віддихуючись на мокрому піску, Ана сама дивувалася, звідки в неї взялося стільки завзяття, мовчки дякуючи вищим силам, що вона таки в безпеці, й тихо обіцяючи собі, що ніхто більше ніколи не втягне її в таке, навіть Адріан...

- Ти впорядке, дєточка? - почувся грубий голос господаря Доггі, який прийшов пересвідчитися, що його питомець нікого не встиг загризти.

- Та, все нормально, - перевела подих Ана, підводячи погляд на чоловіка, одразу сором'язливо опустивши його. 

Краще б вона навіть не пробувала дивитися на нього - тепер треба буде довго стирати цю картинку з оперативної пам'яті. А картинка була справді доволі епічною: хазяїном Доггі виявився огрядний чолов'яга, років шістдесяти, з обвислим волохатим животом і не тільки... Ану занесло на нудистський пляж, тож образ його чоловічого достоїнства та форми його дружини, яка одразу підоспіла, ще довго маячитимуть перед її очима, попереджувальним знаком відганяючи її куди подалі від Дніпра...

За кілька хвилин акуратно пришвартувався й Адріан, одразу міцно пригортаючи до себе свою дівчину, з якої сьогоднішніх вражень точно вистачить надовго... Хоча, Ана пережила лише половину того, що на неї нині чекало...




- Яка саме тобі допомога потрібна? - одразу озвався грайливий неприємний жіночий голос в слухавці.

- Не можу бачити її щасливою з ним, розумієш? - прохрипів Даня, з останніх сил опираючись сну, навіяного алкогольним дурманом.

- Ясно. Не переживай, я цим займуся, особливо нею, - пообіцяв голос. - Можеш бути спокійним! -  Рокса поклала слухавку, зловісно посміхаючись.