Розділ 35

- Чесно кажучи, не очікувала так скоро почути від тебе ці слова, - промурмотіла Ана, пригортаючись до хлопця. Відчувати себе коханою тим, кого любиш, - неземне відчуття. Тепер дівчина розуміла, про що пишуть у тих романтичних романах. Взаємна любов справді дає крила, переносячи тебе у якийсь інший нереальний вимір ефимерних відчуттів, де панують лише вони.

- А як інакше, - здивувався Адріан. - Я тому так довго зволікав з початком серйозних стосунків, щоб бути певним у своїх почуттях, - пояснив врешті свою таємницю, яка так довго бентежила Ану.

- І коли ти це усвідомив? - не могла втриматися від детальних уточнюючих запитань дівчина.

- Не починай, сонечко, - відмахнувся Адріан. Кажуть, найефективніший спосіб змусити дівчину замовкнути - це поцілувати її, що він і зробив. Ана одразу забула про усілякі недоречні запитання, повністю зосередившись на його вустах. - Поїхали?

- Та не спіши, котик, давай ще побудемо тут, - розслаблено заперечила дівчина, бажаючи продовжити цей прекрасний момент і затримати сонце, яке невпинно ховалося за обрій.

- Та я б з радістю, але бачиш он-ту хмару, - показав Адріан в іншу сторону, з якої загрозливо насувався похмурий сіро-синій фронт, якого Ана навіть не зауважувала дотепер. - У нас менше півгодини, щоб добратися до машини і не попасти під дощ, а я хотів тобі ще показати тут дещо.

- Ну окей, - трохи неохоче Ана таки відпустила хлопця, всідаючись на свій велосипед. Завтра її чекає конкретна крепатура - її перші дзвіночки вже відчувалися на внутрішніх сторонах бедер, злегка поколюючи.

- Я показую дорогу, - рушив з місця Адріан.

- Та я пам'ятаю куди їхати, дякую, - відмахнулася Ана, рушаючи, як вона невдовзі зрозуміла у геть протилежному напрямку. Прийшлося розвертатися й додавати швидкості, щоб трохи наздогнати свого спортивного хлопця, який вирішив показати іншу дорогу, яка на перший погляд нічим не відрізнялася від попередньої.

За кілька хвилин Ана зрозуміла, наскільки вона помилялася. Тут не було глинястих доріжок, втоптаних численними велосипедистами, натомість - мокра трава, яка суттєво ускладнювала рух, крізь яку проглядалися невеличкі калюжки води, розмір яких невпинно зростав. Усвідомлення того, що вона їде практично по воді, накрило Ану несподівано, викликавши легкий приступ паніки. Вона спробувала зупинитися, але вчасно припинила ці невдалі спроби, зрозумівши, що нічого, окрім промоклого наскрізь взуття, вона цим не доб'ється.

Води ставало все більше, вона невпинно витісняла невеличкі острівці трави, яка скидалася на рис, який вирощують саме в таких природніх умовах. Недоречна асоціація з рисом тільки погіршила ситуацію: підсвідомість додала ще одну причину для паніки - можливість змій, яку на початку прогулянки Ана відкинула, списавши на початок травня, коли вони, на її переконання, ще не повилазили зі своїх схованок. Тепер ж, ця певність розвіялася з вітром, який наростав разом з панікою, сковуючи її рухи. Вона спробувала покликати Адріана, який був далеко попереду, але слова застрягали в горлі, перетворюючись на нерозбірливий приглушений хрип. Педалі крутилися все повільніше, поки остаточно не зупинилися якраз посередині величезної калюжі, обрамленої доволі високою травою, чимось на кшталт очерета. Не втримавши рівновагу на стоячому велосипеді, Ана безнадійно звалилася в воду, пронизливо закричавши від незрозумілого жаху, який повністю заволодів нею...
 

Вона пам'ятала, нехай і доволі розмито, як Адріан одразу опинився біля неї, витягаючи її з того болота на тверду землю. Якось він доставив її до тієї алеї на початку парку, промокнувши до нитки, під рясним дощем, який почався дещо раніше його розрахунків. Остаточно Ана прийшла до себе вже в теплому запотілому салоні автомобіля. Замазана як якась недогоріла відьма, закутана в якісь теплі рушники, - якось так вона бачила себе збоку, розстроївшись, що Адріан це також бачить. Він сидів збоку на сидінні без футболки, сухою частиною якої намагався хоч трохи витерти своє волосся, з якого просто скапували важкі краплини травневого дощу, перемішаного з потом.

- Як ти, киць? - одразу поцікавився він, зауваживши трохи розгублений погляд дівчини.

- Та жива, - сумно відповіла Ана, продовжуючи вивчати свій чарівний зовнішній вигляд.

- Тримай, - Адріан простягнув їй упаковку вологих серветок й привідкрив таке доречно вмонтоване дзеркальце. За кілька хвилин ретельного витирання відображення стало більш менш адекватним, якщо не звертати увагу на безнадійно заляпаний одяг, звісно.

- Дякую за все, - знітилася від незручності ситуації Ана. - Вибач, - додала за мить.

- Та перестань, сонечко. Я дуже перелякався за тебе, - Адріан міцно пригорнув дівчину, не звертаючи уваги на її легкі спроби втекти від його обіймів, списуючи все на рушники вже не першої свіжості, якими він турботливо обгорнув.

- Вибач, не знаю, що на мене найшло тоді... Я просто впала в ту калюжу і чомусь дуже цього перелякалася, - пробувала виправдатися Ана, гріючись в теплих обіймах коханого.

- Сонечко, подивися на мене, - наполегливо попросив Адріан, заглядаючи в розгублено-присоромлені очі дівчини, яка неохоче їх піднімала. - Паніка у всіх буває час від часу. Це цілком нормально, тому перестань нарешті вибачатися, - ніжно поцілував їй у маківку. - В тебе нога заплуталася у водоростях - думаю саме це тебе так налякало. Ти, мабуть, прийняла їх за змію, - припустив хлопець, сильніше пригортаючи дівчину до себе. 

"Бінго!" - Ана згадала це жахливе відчуття прохолодного слизу, який безнадійно обгортає тебе, і аж здригнулася мимоволі:

- Так і було, - неохоче, тим же присоромленим голосом визнала дівчина. - Більше такого не повториться, обіцяю.

- Але ти вперта, Ан, - втомлено видихнув Адріан. - Кажу ж: все гаразд, сонечко. Схоже, тобі потрібна антистресова терапія, - хитро посміхнувся, саджаючи все таку ж розгублену дівчину собі на коліна, вкриваючи її обличчя ніжними поцілунками, поки та врешті не розслабилася й не почала палко відповідати на них, що було сигналом - все гаразд...

Непідробно-пристрасні поцілунки Адріана  повернули Ану до нормального стану, змусивши забути нещодавні не надто приємні пригоди, які вона б назвала не інакше як казусом. В салоні ставало по-справжньому жарко: щільно закриті від зовнішнього гучного дощу вікна повністю запотіли, створюючи тропічний мініклімат для двох промоклих молодих закоханих. П'янкі настирливі поцілунки ще більше розганяли і так гарячу кров по венах, немов частинки в адронному колайдері, а жар, який віяв, від мускулистого торсу Адріана, нарешті не прикритого всілякими зайвими тканинами, взагалі дурманив голову дівчині, оголюючи нервові відчуття до хиткої грані. Лише важкі краплі дощу, які невпинно стукотіли бо металевому каркасі авто, віддалено нагадували про час, який для закоханих здавалося просто зупинився, принаймні для Ани.

- Сонечко, - Адріан делікатно притиснув долоні дівчини, які гаряче блукали його рельєфами, до грудей - і Ана відчула в його пришвидшеному ритмі серця власний. - Давай не будемо надто захоплюватися: день, ми посеред паркінгу, - хлопець поволі відновлював своє дихання - мабуть, роки спортивних тренувань давали своє: зараз, дивлячись на нього, і не скажеш, що менше хвилини назад від був на грані воістину джентельменського стримання та бурхливої нетверезої пристрасті.

- Ти правий, - поспішила віддихатися Ана, знехотя відхиляючись від його просто шикарного торсу, який делікатно натякав на майбутні справді вражаючі сюрпризи. Вона знову захопилася. Захопилася так, як це ні разу не траплялося з нею за всі ті роки зустрічань з Данею. Мимоволі, вона чомусь постійно порівнювала теперішні просто божевільні стосунки зі старими бляклими, висмоктаними з пальця, дивуючись своїй реакції на всього лише присутність Адріана, все більше усвідомлюючи наскільки сильно й безповоротно вона в нього закохалася...