Розділ 29

Було надто тихо, все здавалося сліпучо білим, а в повітрі незмінно стояв запах ліків - це те, що пам‘ятала Ана крізь пелену незрозумілих звуків, клацань, краплинок. Хтось кричав, хтось голосно командував, хтось тихо схлипував. Двері відчинялися й зачинялися, чулися чиїсь тихі кроки, хтось заходив, чекав кілька хвилин й виходив. Цей калейдоскоп затягнувся...

Зусиллям волі Ана спробувала вкотре розплющити очі й цього разу у неї нарешті це вдалося. Все й далі було надто білим, тільки, може, не таким ідеально новим як здавалося. Це нагадувало якусь дивну лікарняну палату, в яку з дитинства вона більше не мала щастя потрапляти. Поруч стояла крапельниця, яка повільно відлічувала секунди. Ана одразу мимоволі здригнулася - голок вона панічно боялася, а зараз у її правій руці навіть красувався чужорідний катетер - бррр!

Дівчина спробувала присісти, але одразу покинула цю затію - несподівана хвиля різкого болю у всьому тілі виявилася доволі красномовною. Ана оглянулася, шукаючи поглядом якісь засоби зв‘язку з навколишнім світом. Смартфона на тумбочці біля ліжка не виявилося, проте була кнопка виклику персоналу, якою вона одразу скористалася.

За декілька хвилин у дверях з‘явилася молоденька жіночка, років тридцяти, у яскраво салатовій формі.

- Нарешті ти прийшла в себе, - тепло доброзичливо всміхнулася, трохи розвінчуючи упередження дівчини щодо строгих і непривітних лікарів. - Як ти себе почуваєш, Ана?

- Ем..Непогано, але у голові паморочиться і все тіло якось ниє, ніби мене хтось переїхав, - кривлячись від неприємного відчуття, відповіла дівчина. - Скажіть, а що зі мною? - таки наважилася спитати, адже геть не розуміла як і чому опинилася у цій палаті.

- Ці симптоми цілком нормальні після такої інтоксикації...

- Інтоксикації? - здивовано перебила Ана. - Ви про що?

У відповідь медсестра почала щось детально розповідати, завантажуючи дівчину купою незрозумілих медичних термінів.

- Перепрошую, а можете, будь ласка, пояснити не як для медика? - попросила Ана. - Бо я щось нічого не розумію, - додала, ніби виправдовуючись.

- Гаразд, - перервала свій монолог медсестра. - Якщо коротко, то в тебе було передозування ліками, дуже сильними таблетками. Тебе ледве врятували, ще кілька годин і все могло б закінчитися дуже трагічно. Ці таблетки мають специфічний вплив на нервову систему, а у великих дозах призводять до приступів і навіть до паралічу. Одним словом, тобі дуже повезло, що твій хлопець вчасно зреагував на перший приступ і передав тебе нам.

Ана ніяк не сподівалася почути щось на кшталт цього. Вона завжди обережно й відповідально старалася ставитися до прийому медикаментів, уважно перечитувала інструкції, консультувалася з лікарем, а тут - інтоксикація від передозування. Дожилася! А достатньо було лише один єдиний раз втратити пильність й довірливо прийняти допомогу після похмілля. Чи, може, вона вже тоді погано усвідомлювала, що робить? Алкоголь ж, мабуть, також міг підсилити ефект від передозування і якби не він вона б не лежала зараз тут. Щоправда, спитати про це медсестру дівчина так і не наважилася. Вона ще і ще прокручувала в голові її слова, поки нарешті віднайшла те, що її хвилювало. Їй допоміг хлопець - так казала мила жіночка у медичній формі. Що ж це за хлопець і як він опинився у її кімнаті?

- Ви казали мені допоміг якийсь хлопець? - обережно почала Ана. - Не підкажете, хто це?

- Та твій хлопець, звісно. Данило, здається. Він тут вже дві ночі як спить в фойє, все чекає, коли ти прийдеш до тями. Зараз його покличу, поки ще прийомні години, порадую його нарешті, - медсестра, мабуть вважаючи себе за Купідона, одразу зникла за дверима, даючи Ані час переосмислити все.

«Що робив Даня в її кімнаті так пізно?» - це питання не давало дівчині спокою. І, дві ночі? Це що вона стільки часу валялася без свідомості? В це Ані, яка звикла все тримати під контролем, було доволі важко повірити. Ось так просто випасти з реальності на дві доби невідомо як... Ну це було зовсім на неї не схоже, таке хіба в якихось паралельних реальностях фільмів чи серіалів траплялося.

- Кохана, нарешті! - з полегшенням видихнув Даня, вриваючись до палати й ніжно беручи руку дівчини.

- Я залишу вас десь на півгодини, - задоволено всміхнулася медсестра, зачиняючи за собою двері. Свою роль купідона вона відіграла на відмінно.

- Сонечко, - легко стиснув її пальці хлопець, - ти мене так налякала. Я таки радий, що з тобою все гаразд...

Даня виглядав справді схвильованим і якимось дуже змарнілим, ніби й справді змарнів від втоми й переживань за той час, поки вона літала хтозна-де. Він ніжно дивився на неї, легко гладячи щоку, викликаючи цим неабияку незручність і чимале здивування. Що ж таке трапилося, що він знову поводиться як справжній бойфренд? Ана пам‘ятала його палку промову вранці, повну жалю й вибачень, яка заставила її краще задуматися про їхні стосунки, але вона лише думала про це, а аж ніяк не погоджувалася знову почати все.

- Дань, - перервала вона хлопця, легко відсторонюючись від його нав‘язливих дотиків, - що трапилося?

- Ти що, нічого не пам‘ятаєш..? - розчаровано спитав він, а на його обличчі промайнула тінь глибокого суму.

- Ти прийшов зранку з подарунками і вибаченнями, хотів почати все спочатку, - невпевнено відповіла Ана, недовіряючи своїм хитким спогадам, які дивно перепліталися з реальністю.

- Угу, а після цього ти не пам‘ятаєш нічого? Це твій останній спогад? - допитувався Даня, надіячись на краще.

Ана напружилася, намагаючись віднайти у закапелках хитрої пам‘яті потрібні уламки спогадів того точно незабутнього дня. В одному з запилених закутків валялися розкидані картинки якогось кіносеансу й пристрасної прелюдії, яка неочікувано обірвалася. Та, фантазія в дівчини, була ще та. Вона неодноразово гралася, створюючи бажані картинки у видуманій реальності, яка іноді надто затягувала. Ось і зараз, не маючи жодних спогадів, підсвідомість підсувала їй, тасуючи, ці химерні уривки.