- Все залишиться між нами, обіцяю, - запевнила Ана, зручніше вмощуючись на сидінні.
- Її звати Божена, вона моя колишня однокласниця, - почав був Адріан. - Я часто запрошував її кудись і вона навіть погоджувалася, але завжди все зривалося в останній момент, - з болем продовжив хлопець, підшукуючи потрібні слова. - З‘являвся хтось інший, кращий...
- То ви так ніколи й не зустрічалися? - обережно спитала Ана, не очікуючи такої тональності розповіді. Бажання повернути колишню дівчину вона, звісно, припускала, а от завоювання шкільного кохання - аж ніяк.
- Ні, - сумно підтвердив Адріан, - жодного разу за ці довбані п‘ять років, але я все ще як останній ідіот на щось сподіваюся.
- Ти любив її всі ці п‘ять років? - з недовірою перепитала Ана, відкриваючи для себе цілком нового Адріана, існування якого вона не допускала навіть у найсміливіших думках.
- Та й далі люблю, - признався хлопець.
Бачачи її приголомшення, гірко всміхнувся й спитав:
- Вважаєш мене безнадійним ідіотом, так?
- Та ні, аж ніяк, - запевнила Ана, виходячи з трансу. - Швидше вона геть дурепа, що так френдзонить тебе стільки часу.
І чим Адріан не вгодив тій витонченій блондинці? Він красивий, ідеальна чоловіча статура, розумний, дотепний, рішучий, знає чого хоче в житті... Та кожна дівчина була б рада, якби такий екземпляр добивався її, а ця ще носом крутить...
- Френдзонить? Та радше взагалі ігнорує, - сумно видихнув Адріан.
Це взагалі не вкладалося Ані в голову. Як можна просто вдавати, що цього красеня не існує, віддаючи перевагу всяким сумнівним непримітним шатенам. «Нічого особливого в ньому не було» - згадала дівчина образ цього типа з гардеробної театру.
- А ти її красиво запрошував? - вирішила таки спитати Ана, адже відверто недолугі чи грубі залицяння могли бути єдиним зрозумілим їй поясненням відмови Адріану.
- Гадаєш, я зовсім не вмію добиватися дівчини? - гірко посміхнувся хлопець. - Мушу тебе розчарувати. Було все: вишукані букети, нестандартні ретельно сплановані побачення, на які вона так і не прийшла, подарунки, цукерки, сюрпризи на важливі свята, проводжання додому, допомога у всьому за першим проханням...
- Тоді вона повна ідіотка, - роздратовано перервала Ана, - вона тебе не варта просто.
«Та якби для мене хтось таке робив, я була б на сьомому небі від щастя», - з сумом визнала дівчина. Данило ніколи не відзначався особливою креативністю щодо побачень чи романтичним потягом, а ця Божена, чи як її там, схоже, геть зажралася.
- Я себе пробував переконати у цьому, але, як бачиш, безрезультатно, - незадоволено відмітив Адріан. - Все одно шукаю зустрічей з нею...
- І що ти хочеш з цим робити? - поцікавилася Ана, не розуміючи бажань хлопця. - Хочеш таки добитися її чи забути?
Ана мусила знати відповідь на це питання і водночас боялася її почути. Неочікувано для неї самої, вона захотіла опинитися на місці тієї блондинки...
- Не знаю, - видавив з себе Адріан після незначної паузи. - Ще вчора хотів бути з нею. Я знав, що вона буде на тому концерті, проте не підозрював, що знову не сама...
- Вибач, до речі, що зіпсувала твої плани щодо концерту, - вже щиро вибачилася Ана.
- Та перестань. Я ж знаю, що ти тут ні до чого. Вона і так би прийшла з тим своїм... А моїй мамі доволі важко заперечити, вже це я знаю.
- А чого хочеш зараз? - обережно спитала Ана, цікавість якої все ще не була вдоволена.
- Кажу ж, не знаю... Зараз просто справді хреново почуваюся, так ніби мені знову плюнули прямісінько в душу, - признався Адріан.
- Забий на неї. Справді, вона тебе не варта, - спробувала розрадити Ана.
- Ага, легко тобі казати. От ти колись любила по-справжньому? - неочікувано спитав Адріан, заглядаючи своїми зеленими очима просто в серце.
- Так, - видихнула Ана, відчуваючи якесь незрозуміле замішання від його пильного погляду.
- Я не про твого Данила, я питаю про справжнє кохання, - недовірливо пояснив Адріан.
- Так це й було серйозно, - обурилася від геть не ввічливого натяку Ана.
- Угу. Не розказуй тут, - саркастично заперечив хлопець. - От коли закохаєшся так, що дихати без нього не зможеш, тоді й поговоримо, - все з тою ж іронією додав він, і разом з палючим поглядом його зелених очей це звучало як вирок.
Ана хотіла було щось заперечити, але телефон знову недоречно завібрував.
- І де ти? Півгодини вже пройшло, - почувся роздратований нетерплячий голос батька.
- Я вже тут, зараз буду.
- Це той чорний лексус, який так по-рагульськи припаркувався? - вирішив уточнити місцезнаходження доньки до міліметра батько.
- Угу, - втомлено відповіла Ана, вкотре пошкодувавши, що вікна квартири батьків виходять саме на цю сторону.
- Добре, чекаю, - завершили дзвінок на тій стороні.
- Вибач, мені пора, - неохоче повідомила дівчина Адріану, не бажаючи так завершувати вечір.
- Я розумію, - багатозначно усміхнувся хлопець. - Дякую, що вислухала.
- Та я з радістю. Дякую за гарний вечір, - Ана намагалася виграти ще хоч трохи часу, перш ніж закрити за собою блискучі двері автомобіля.
- До зустрічі в університеті, - кивнув Адріан і, о диво, обійняв дівчину, так як він часто вітався з одногрупниками, проте ніколи з одногрупницями.
На мить Ана відчула тепло його тіла і силу його пружніх м‘язів, перемішаних з неповторним ароматом лимонної м‘яти, який вона впізнала б серед тисячі інших. Проте, це була лише коротка мить. За долю секунди Адріан незворушно відсторонився і мовчки кивнув, даючи зрозуміти, що він вже попрощався.
#2951 в Молодіжна проза
#11078 в Любовні романи
#4364 в Сучасний любовний роман
від ненависті до кохання, студентське життя, любовний трикутник
Відредаговано: 30.06.2020