Розділ 6

За декілька хвилин боротьби з сонливістю та наслідками бурхливої вечірки, Ана таки повністю прокинулася. Незвична обстановка не змінилася, явно даючи зрозуміти, що це не сон.

Дівчина напружилася, намагаючись освіжити в пам'яті події останнього вечора. Вона танцювала з хлопцем, Дімою здається, поки він не пробував її поцілувати. Потім вона тікала від нього й, мабуть, впала...

Далі спогадів взагалі не було - просто порожнеча. Ана спробувала запустити критичне мислення, яке сильно опиралося, проте стверджувало, що, судячи з усього, вона мала б бути у лікарні.

Тим не менше, на палату ця кімната найменше скидалася - надто вже сучасно й зі смаком вона була обставлена. До того ж, тут не було й натяку на присутність ліків чи відповідного обладнання, що суттєво ускладнювало задачу.

Ана оглянула себе. На ній був якийсь зім'ятий, заплямлений, місцями навіть подертий балахон, у якому дівчина з трудом впізнала своє улюблене бірюзове плаття... "Що ж вчора сталося?" - зі страхом спитала себе Ана, не знаючи чи бажає отримати відповідь на це питання.

Вона спробувала сісти на ліжку, викликаючи цією, здавалося, елементарною дією приступ різкої нудоти. Їй вдалося навіть стати на ноги на долю секунди - поки у голові не запаморочилося, що одразу заставило дівчину присісти на м'який матрац.

Зліва від ліжка красувалося величезне панорамне вікно, яке чомусь Ана досі не помічала. Звідти відкривався прекрасний вид на Дніпро, який, щоправда, видавався дуже маленьким. 

"Як же високо я", - промайнуло в голові у дівчини, викликаючи черговий приступ запаморочення від хвилі страху висоти, яким Ана страждала змалечку.

Вона поглядом пошукала свою сумочку, але її у полі зору не виявилося. Ана зрозуміла, що прийдеться просто чекати поки хтось з'явиться а кімнаті, адже до дверей самотужки вона явно не добереться.

Довго чекати не прийшлося. Вже за кілька хвилин почувся впевнений стук в двері кольору слонової кістки.

- Так, - відповіла дівчина, не тямлячи себе з цікавості.

Це був блондин середнього зросту, якого Ана бачила вперше в житті. Його домашня обтягуюча майка підкреслювала витончені рельєфи м'язів, які демонстрували мовчазну силу. Це робило його трохи старшим, мінімум на двадцять п'ять, хоч, скоріш за все, він мав би бути її ровесником.

Він зупинився біля її ліжка, по-господарськи склавши руки, й свердлив її настирливим поглядом світло зелених очей, з цікавістю розглядаючи.

Від такого мовчазного допиту, Ані стало якось не по собі: вона виглядає як якась заспана неакуратна мимра - а тут її вивчає такий красунчик, якого не часто зустрінеш в реальному житті.

"Він наче з обкладинки спортивного журналу зійшов", - зробила висновок Ана, хоч вперто намагалася вдавати, що розглядає двері позаду, а не самого хлопця.

- Прокинулася? - з самовдоволеною посмішкою поцікавився він.

- Ем.., так, дякую вам, тобі, - хлопець ледь стримався, щоб не засміятися, коли вона йому викнула. - Де я?

- Я так розумію, ми нічого не пам'ятаємо, та? 

- Угум, - трохи присоромилася Ана.

- Ти не виглядаєш на тих, хто багато п'є, - констатував незнайомець, - але іноді надто захоплюєшся коктейлями, - роздумливо продовжував він.

- Я не.. - пробувала заперечити дівчина, але її різко перервали.

- Бачиш, що стається, коли не стриматися вчасно - прокидаєшся у незнайомих місцях з провалами в пам'яті, готова повірити у будь-яку розв'язку вчорашнього вечора, яку я розповім.

Ана зачервонілася від неочікуваної порції  моральних вичитувань, але хлопець проігнорував це й продовжив:

- Я бачив, як ти стала свідком цікавої сцени біля вбиральні - стояв навпроти якраз, а потім ти кудись бігла й послизнулася, ледь не скотившись за борт. Хтось вирубився ненадовго, так що прийшлося призупинити вечірку, щоб вигрузити тебе на берег...

- І чому ти поїхав зі мною? - різко перебила Ана.

- Ну не міг я пропустити шанс скористатися слабкістю такої красуні - хіхікнув хлопець, викликаючи ще більший рум'янець в дівчини, - ти так до мене пригорталася... Ммм...

- Не може такого бути, - невпевнено пробелькотіла Ана. - Я люблю свого хлопця...

- Ого! Так в тебе виявляється ще й бойфренд є. Нічого собі! - знущався хлопець, явно насолоджуючись перевагами відсутності спогадів у дівчини. - Твоя поведінка на вечірці явно свідчила про інше, думаю Дані було б цікаво дізнатися...

- Звідки ти...? - здивування й обурення Ани досягло піку.

- Звідки я знаю, як звати того нещасного? Так ти ж сама мені все розповіла по дорозі сюди.

- Не може бути... Я ж спала, - відмовлялася вірити Ана.

- Ти любиш поговорити як вип'єш, вилити душу. Але не переживай, Ано, я збережу твої маленькі секретики, - задоволено гмикнув він, ховаючи хитрий блиск у зелені очей. - А ще я з ним мав прекрасну нагоду поспілкуватися, поки ти спала без задніх ніг.

- Ти... - Ана пробувала підібрати доречний епітет, перебираючи в голові варіанти - ти поводишся як остання сволоч...

- А ти розмріялася, що я твій принц на білому коні? - глузливо спитав він. - Не думав, що ти аж настільки наївна. Я, звісно, розумію, що у твоїй п'яній свідомості я виглядав як герой і ти не могла відвести від мене палкого погляду, але змушений тебе розчарувати: такі як ти мене зовсім не цікавлять. І ще мені справді шкода Даню - любить тебе бідолаха, а ти так поводишся...

Так з Аною ще ніхто не розмовляв. Від шоку почутого ще й у такій манері, вона на мить заціпеніла, а потім її холеричний характер ввімкнувся на повну потужність:

- Та пішов ти! Що ти собі дозволяєш?! Ти не маєш права зі мною так розмовляти! Я тобі не дівчина легкої поведінки якась!

- Ще щось? - з незворушним обличчям спитав хлопець. - На додачу до всього ти ще й істеричка, я бачу...

Ана не дала йому договорити й, забувши про слабість, вскочила з ліжка з кулаками. Він ліниво перехопив її зап'ястя, роблячи усі її спроби підібратися ближче марними. Проте Ана не здавалася й пробувала залучити ноги, які чомусь одразу підкосилися.

Дівчина б впала на землю, якби чиїсь сильні руки не підхопили її.

- Не смій чіпати мене! - верескнула.

- Як скажеш, - різко забрав руки він.

Ана полетіла вниз, боляче вдарившись колінами. На очах виступили зрадливі сльози - як завжди, коли вона не могла справитися зі своєю злістю.

Він подав їй руку, щоб допомогти встати, але вона гордо спробувала зробити це самостійно. Це б закінчилося провалом, якби той нахаба таки не підтримав її, хоч Ана й відсахнулася від нього, як від прокаженого.

- Не психуй, - вже цілком спокійно сказав він. -  Я просто вирішив допомогти. Тобі телефонували дуже багато раз - не привикли, мабуть, до режиму радіомовчання.

Ана дивилася на нього все ще з тихою злістю, пробуючи розібратися, що вона має робити з цим своїм самозваним рятівником, який запудрює її думки вже стільки часу. Вона боялася, що він говорить правду й вона дійсно поводилася вчора як остання... Таку поведінку їй собі буде ой як важко пробачити.

- Що ти їм сказав? - видушила вона з себе.

- Що ти п'яна в стельку, - спробував приколотися він, але, побачивши її вбивчий погляд, не продовжив. - Як кому насправді. Кожен отримав задовільну для себе версію, так що з тебе дякую і не один раз.

- Кожен? З ким ти ще говорив?

- Побачиш, - хитро всміхнувся він, - просто підтримуй мою робочу версію і все швидко забудуть. І я чекаю на подяку.

- Подяку? - здивовано перепитала Ана. - Після всього, що ти зробив і наговорив мені?

- Отак завжди, - сумнішим голосом протягнув він, - допомагаєш людям, а вони невдячні, не те що тварини. От котик давно вже б муркав і ласкався.

Ана навіть не знала як реагувати. З одного боку він справді допоміг її, привізши з вечірки сюди, з іншого - поводиться як останній покидьок і ще й хоче подяк.

- Ну дякую, - невпевнено відповіла Ана. - Тепер мені можна додому?

- Ніби я тебе тут силою тримаю. Але ти ж не дойдеш.

- Я зможу.

- Ну-ну, - гмикнув він. - Ходімо вниз, хоч поснідай і приведи себе до ладу, а то на вулицю ж ідеш, - дорікнув він, викликаючи черговий рум'янець на щоках дівчини.

"Зарозумілий ідіот", - подумала Ана, йдучи слідом за хлопцем сходами.

Перший поверх був ще розкішнішим. Мінімалізм у кожній деталі, яка сяяла пафосом. Дизайнер тут явно потрудився, змішавши класичну вишуканість з практичною сучасністю. 

Простора вітальня з шикарною терасою, яка плавно переходила в їдальню з вже накритим столом. Красиві м'які пуфи біля стінки, полиці з різними книгами, хатинка для котика - і не скажеш, що тут живе цей нахаба.

- Подобається? - спитав він, зауваживши цікавість Ани.

- Дуже красиво, - мусила визнати вона. - Ти тут живеш?

- Поки так.

- Поки?

- Так. Ходімо вкусиш щось. Сир з какао влаштує?

- Ти їж сир? - підняла недовірливо брови Ана.

- А що не можна? - роздратовано буркнув він.

На цьому розмова припинилася й далі сніданок пройшов в тишині.

- Дякую за все, - тихо сказала Ана. - Мені пора вже. 

Все-таки цей хлопець справді допоміг їй і, незважаючи на свою дивну поведінку, заслуговував хоча б на подяку. Ана ж тільки визвірилася на нього, тож додала:

- Вибач за незручності.

- Так вже краще, - усміхнувся він. - Тримай  сумочку, а то знову забудеш. Дойдеш сама?

- Угу. Мені вже краще. Тільки скажи, де я?

- В мене вдома.

- Ну це я вже зрозуміла, а адреса? Станція метро?

- Це на Оболоні, чула про таке? - він знову почав знущатися, що явно бісило Ану.

- Уявляєш, чула!

- Тоді удачі! - посміхнувся він, відкриваючи Ані двері.

- Бувай! - дівчина кулею вилетіла з квартири в напрямку ліфтів.

Ліфт був прозорий, як в офісах з американських фільмів. Ана зайшла в нього й натиснула на перший поверх, зауваживши, що щойно була на двадцять п'ятому, тобто в пентхаузі.

При виході з будинку вона відмітила про себе величезне фойє з табличками Obolon residence. Ана зрозуміла одразу де вона.

Випадково, вона потрапила у той прекрасний новий будинок, який одразу запав їй в душу під час першої прогулянки на околицях дому. Життя - цікава штука. Звідси до її квартири не більше п'яти хвилин пішки, що просто супер, зважаючи на ще незначне запаморочення.