Розділ 4

Ранок почався задовго до дзвінка будильника. Іра зі своєю надокучливою тіткою вранці збиралися на пробіжку, спалювати зайві калорії. Метушня в квартирі була така, ніби вони на марафон збираються, а не на кількахвилинну розминку, тож Ані таки не вдалося додивитися свій останній сон.

Нашвидкуруч поснідавши шоколадною гранолою з молоком, вона почала збиратися. Перша зустріч з майбутніми одногрупниками як-не-як. Своєрідний перший дзвоник в університеті - посвята в лави студентів. Надто пафосно, мабуть, зважаючи на істинні причини навчання більшості, але тим не менш важливо.

Роздуми Ани перервала ніжна мелодія смартфону:

- Привіт сонечко, - весело привітався Даня, - готова до свого першого дня у ролі студентки?

- Привіт, Дань. Та таке, трохи переживаю як воно все буде. Ти ж знаєш, я не сильно захоплююся знайомствами з новими людьми, а тут нікого взагалі не знаю...

- Не переживай, кохана. Все пройде класно. Я впевнений, тобі сподобається. Ти ж стільки часу чекала на це. 

- Угу, - трохи впевненіше погодилася Ана. -  Ти сьогодні щось рано встав, дякую.

- Та я й не лягав, сонечко.

- Ми ж домовлялися, Дань, - дещо розстроєно й сердито зауважила дівчина: хлопець все частіше нехтує її наполегливими порадами, а це поганий знак. Ще чого доброго в якусь погану компанію попаде у своєму гуртожитку, і що тоді?

- Ну не злись, Ан. Навчальний рік ще ж і так не розпочався. Я чекатиму на тебе навпроти кав'ярні біля метро.

- Окей, але не запізнюйся пліз.

- Звичайно, сонечко. Люблю.

- І я, - відповіла дівчина, кладучи трубку й приступаючи до зборів.

Вже за годину Ана стояла біля кав'ярні, виглядаючи Даню. Їй вже пора було стояти на лінійці з одногрупниками, а її коханого все ще не було. Вона декілька раз пробувала зателефонувати, проте безрезультатно - в метро з сигналом дуже поганенько.

Ана не переносила запізнень, особливо на різні урочистості, хоч вони й рідко починалися вчасно. Тож зараз вона без жодних уколів совісті, хіба з легким розчаруванням рушила до подвір'я університету, вишукуючи своїх ще незнайомих одногрупників.

Вони стояли на призначеному місці для їхньої спеціальності і здалеку дуже навіть скидалися на купку розгублених школярів, зовсім не схожих на свої аватарки у спільному чаті.

Ана натягнула свою найкращу маску впевненості з приємною посмішкою і поспішила знайомитися:

- Привіт всім, я Ана!

- Привіт! Привіт-привіт! - почулося навколо.

Деякі дівчата навіть одразу поспішили обійнятися, що було дуже незвично для Ани. 

- Ставай біля мене, - потягнула її якась висока кучеряшка, - я Ліза.

- Приємно, я Ана.

- Знаю, знаю. Ти звідки?

- Зі Львова, а ти?

- Ухти, клас. Дуже красиве місто, люблю туди приїжджати на каву. Сама я місцева, так що, якщо що звертайся, - підморгнула Ліза, повертаючись до якогось хлопця позаду.

Решта одногрупників розбилися по маленьких групках й тихенько про щось перешіптувались. Особливої уваги крім Лізи на Ану ніхто й не звернув, що в принципі не було для неї дивиною.

- Ана, - покликав хтось.

Це знову була Ліза.

- Якщо ти приїжджа, то ти, напевне в гуртожитку, так? Розкажи як там все.

- Та ні, я на квартирі.

- Ого, а чого так? Ти з хлопцем може живеш? - хитро посміхаючись, продовжує свій допит нова знайома.

- Та ні, з одною дівчиною, - здивовано відповіла Ана. - Як це з хлопцем?

- Та ладно тобі! Що тут такого? Якби я могла, я б точно жила, - замріяним голосом повідомила Ліза.

"Мабуть, Даня через це такий навіть нахмурений ходить. Що, якщо він дійсно планував жити зі мною?" - задумалася Ана, але вже за мить відкинула такі думки. Він би точно сказав, якби хотів. Даня не з тих, хто буде мовчати.


Церемонія першого дзвоника розпочалася, проте студенти були більш зацікавлені одне одним, ніж занудними шаблонними промовами, які, здавалося, ніколи не закінчаться. 

Ана побачила нове повідомлення від Дані, який вибачався за запізнення і, судячи з усього, стояв десь у натовпі навпроти. Вона пошукала його очима, але безрезультатно, тож зустріч відкладалася десь на потім. 

Дівчина думала чи варто знайомити його з одногрупниками й змішувати своє буденне вже близьке університетське життя з особистим. Наразі вона схилялася до думки, що таки не варто. От Ліза вже пхається до їхніх стосунків, явно не розуміючи, чому вони не живуть разом. 

Треба обмежити різні такі висловлювання щодо Дані, а то мало що. Може, йому дійсно сподобаються такі прогресивні ідеї і він захоче їх втілювати в життя... Ні, таких претензій і пропозицій Ані точно не бракує...

- Ти Ана? - хтось тихо спитав ззаду.

- Угу, а що? - несміло відповіла дівчина.

- Я Сергій. В суботу для всіх першачків вечірка. Квитки по 150. Йдеш?

- Ем.. не знаю навіть...

- Ти шо? Таке не пропускають, - переконливо втрутилася Ліза. - Я вже давно чекаю цієї вечірки. Вона на кораблі, прикинь. Це найкрутіше, що може бути на першому курсі. Наша група вже замовила столик, тебе теж порахували. Не відмовляйся, таке тільки раз в житті буває.

Ана трохи розгубилася від такої настирливості нової знайомої. Вечірки це не сильно в її стилі.

- А доки ця вечірка?

- Ну ти й смішна! Та до ранку, звісно. Не парся, все буде круто!

До ранку на якомусь кораблі, посеред води, купа алкоголю, незнайомі люди - така перспектива на сильно приваблювала тиху Ану. Це не було в її стилі, але цього разу це ж для хорошого початку й знайомства з одногрупниками й студентським життям. Може таки варто вийти з зони комфорту й спробувати?

- Ана, то що? Йдеш? Просто квитків залишилося небагато, - не відступав Сергій.

- Окей, піду, - невпевнено прийняла рішення Ана.

- Юхуу! Молодець! - обійняла її Ліза. - Обіцяю, ти не пошкодуєш! Якщо хочеш, можеш ще й свого хлопця взяти. Я свого беру. Познайомимося заодно.

- Я поговорю з ним, - пообіцяла Ана, задумавшись над тим як розказати про вечірку Дані й, можливо, батькам.

Дівчата проговорили майже всю урочисту частину, відволікшись хіба на виконання гімну. В основному, Ліза завалювала питаннями Ану, а та старалася стримано відповідати, явно не звикнувши до такої дещо нав'язливої цікавості.