57. Трійця богинь

   Тьмяне місячне сяйво оповило згарище на людському цвинтарі. Було щось ніжне в його світінні, здавалось, місяць чомусь шкодував через такий занедбаний вигляд кладовища: розкурочена земля, понівечені пам‘ятники й могили, розтрощені дерева.  Було, посеред цього покинутого всіма поля битви, одне дуже дивне місце. Рівне коло недоторканної землі, рівнісіньке, ніби якийсь велет-ботанік припер на цвинтар гігантський циркуль і натхненно намалював цей несподіваний кружечок. Час від часу всередині цього кола спалахувало блакитне, наче неонове, мерехтіння.

  Раптом величезна хмарина затулила собою пів неба, ховаючи від людських очей повний, прозоро-жовтий місяць. Світ ніби зупинився на якусь мить, сам час припинив свій плин, а простір став таким щільним, що якби в ту хвилину якась пташка пролітала у повітрі, то застрягла би в ньому, як муха в павутині. Але жодна жива істота не з‘явилась посеред цвинтаря тої ночі. Ні людина, ні звір, ні птах, ні навіть комаха. Наче сховалися, відчуваючи щось дивне й небезпечне. А якби хтось став свідком подій, що відбувались далі, то скоріш за все, якби був розумним, то нізащо б не розказував, а якби був дурним, то став би схибленим п‘яничкою, якому ніхто не вірить, коли той, зп‘яну травить свої байки. Перевірено, таке вже траплялось колись...

 Здійнявся буревій, вітер здував все на своєму шляху, блискавки  скажено вдаряли в багатостраждальну землю кладовища, кілька сотень мініатюрних шарових блискавок хаотично літали над поверхнею землі, аж доки неймовірним чином не поєднались у три химерні фігури. Буря стихла, як і не було її. Місяць сором‘язливо визирнув з-за хмар, проливаючи відзеркалене світло на три стрункі жіночі постаті. Час знову почав свій забіг. 

 Вони були різні, як життя, смерть і любов. Три богині, втілення зими, літа і вічності. Верховні захисниці Яви, Нави і Прави. Сестри-богині - Леля, Жива і Морана.

  Мініатюрна й тендітна світлокоса Леля із зойком кинулась до дивної фігури на землі, присіла поруч, торкнулась пальчиками неонових сполохів.

- Ще не пізно...ти допоможеш, сестричко? - у величезних, блакитних, як небо, очах застигла така надія, що владну чорнооку красуню трохи пересмикнуло. 

-Та хіба ж я не тут? Нащо знову цей театр?

 Руда веснянкувата красуня за її спиною весело засмілась. Від її сміху, схожого на дзюрчання джерельної води у струмку, все живе навкруги зреагувало буйним проявом росту. 

- А вона вміє інакше, сестро?

  Кущі, дереві і квіти, рясно зазеленіли і зацвіли, але варто було Морані пройти повз, як вони вмить занепали. Сміх Живи різко обірвався, вона нервово сіпнула кутком рота.

- Ну от навіщо ти так?

- Мрієш видати наше перебування тут?

- Та кому воно треба?

 Богиня смерті строго подивилась на свою життєрадісну родичку.

- Такі правила, ми втручаємось тільки в крайніх випадках, як от цей... - вона тицьнула пальцем в бік дивної фігури на землі, - а не розкидаємось силою направо й наліво.

- Ти - зла, - важко зітхнула Жива, на що зла сестра лиш підкотила очі. 

  Сестри оточили геометричну фігуру і кілька секунд просто вдивлялись у сполохи.

- Душу повернути можу, а от тіло доведеться тобі відтворити з нуля, - кивнула Морана рудій, - а ти, Лелю, знов його чоло поцілувати не забудь, ато не дай батько, ще жінки на нього вішатись перестануть, це зіпсує весь задум.

- Звісно, люба, - Леля простягла обидві руки до сестер, - але спочатку маємо поживити його душу чистою силою, ледь-ледь жевріє.

  Сестри взялись за руки, заплющили очі і з їх переплетених рук, прямісінько в центр кола пролилась божественна сила. Неонові сполохи перетворились на блакитне світіння набуваючи обрисів людського тіла і коли це сталось Морана схопила привида за плечі. І так поки вона тримала душу, Жива творила тіло. 

  - Якось тут незатишно, - насупилась Леля, зиркаючи навкруги підозрілим поглядом, а потім клацнула пальцями і всі присутні опинились на чудовій весняній галявині, усіяній різнобарвними квітами. Їх п‘янкий аромат кружляв волову, а краса радувала око.

- Тепер значно краще. 

 Коли Морана з‘єднала душу хлопця із тілом, Леля нахилилась і ніжно поцілувала його чоло. 

- Ну от, тепер вони з моєю підопічною точно зустрінуться, як і повинно було статись, - задоволено посміхнулась богиня кохання, - з неї і так вже достатньо страждань. 

- Ну все, досить, забирайтесь, в мене до хлопця ще розмова є, - здивувала сестер богиня смерті.

- А тобі, що до нього?

  На вустах Морани з‘явилась сумна посмішка.

- Він дуже відважний хлопчик, сподобалась мені його самопожертва, адже він розумів, що його душа зникне під час обряду відьми, відчував це. Але все одно став провідником для душ, а міг і відмовитись,  так що, геть! В мене буде приватна розмова, не переймайся, сестро, відправлю його куди треба, - запевнила вона Лелю.

  Сестри позиркали невдоволено, але все ж зникли. А Морана підготувалась до ефектної появи перед хлопцем-примарою Мар‘яном. 

————————————————————————————————

  Любі читачі, це початок до невеличкої історії кохання про Мар‘яна і Санну, колоритних героїв, які встигли мені дуже полюбитись, сподіваюсь вам також))) Вона є на сайті у циклі «Чар Світ», тож всім кого зацікавила запрошую до твору під назвою «Пригоди привида». Величезна подяка, що читаєте і підтримуєте зірочками, адже ці дві книги - мій творчий дебют. Всім бажаю усього найкращого!