45. Жар. Про те, як «спалювати мости»

   Я не знаю, що спонукало мене повернутись до підглядання через дзеркало, але побачене змусило мене вклякнути,  я  дивився на той поцілунок від початку до кінця. Мені здавалось, що я відчуваю, як зупиняється моє серце, як крига обпікає мене зсередини, гартуючи лють, що рветься зсередини з єдиною метою - знищити суперника. Але ні, не можна... Я впав навколішки, вгамовуючи дихання, здавалось повітря стало якимось інорідним компонентом, який не бажає більше співпрацювати з моїм організмом. Думки пролітали в голові одна за одною. Рішення може бути лише одне, знесилений, я ліг на підлогу, втупившись у коричневу стелю, ніби шукаючи аргументи проти, але не знаходив. Так буде краще для неї.  Я дав собі коротенький перепочинок, щоб вирівняти дихання, і почав ритуал зпалення зв‘язку з міткою, мені пощастило бути досить освітченим з цієї теми, як добре, що цілих двадцять років, дитинство до уваги не беру, я не мав змоги робити дурниці, а займався переважно навчанням. Я нервово посміхнувся своїм думкам. Добре... що тепер означатиме для мене це слово, добре для мене закінчилось, залишається тільки триматись, є ще робота тут. Тіло почало тремтіти від напруги, процес знищення зв‘язку був пекельно болючий і це тільки початок. Скаладалось враження, що тіло вивертає, кістки ламаються, а кров перетворюється на вогонь, я повернув голову і мене знудило. Далі була лихоманка і марення, голова крутилась так ніби мене запхали у бочку і зіштовхнули її з височенної гори. Ніби в тумані, я побачив чиїсь чоботи, а далі мене нахабно схопили за комір і відтягли на лежак. Здається це Вій, так, помилки бути не може. Кому б іще так сердитись на мене через таку витівку. Його обличчя спотворене гнівом, але в руках бачку тканину просочену холодною водою. Як тільки компрес торкається мого лоба я відключаюсь і майже одразу свідомість спливає на поверхню, я такий слабкий, що навіть повіки підняти важко, але друг не дає мені часу на відпочинок.

- Що ти,  б..., твориш?

- Мені... треба поміч. 

- Так, поміч мозкоправа!

- Прошу, не зараз. Скажи... скажи Ясі, що мене немає, нехай думає, що я помер. 

- Ти що мариш?!!! Та що з тобою таке? 

- Зроби, як я прошу. Я тобі все розкажу, кому ж іще як не тобі.

  Після того, як Вій виконав моє прохання, я розповів про те, що сталось і про нові відомості щодо походження Данія.

- Тобі не здається, що Яся сама мала б вирішувати кого їй обрати? Навіть якщо вона дійсно зможе побудувати повноцінні стосунки з цим Данієм, чи потрібні вони їй, якщо вона тебе любить, дурню? Та й що ти про нього знаєш, може він якийсь козел?

- Ти не бачив її тоді, у своєму світі вона була нещасна, розуміючи, що через її особливість може загинути людина, ба більше, її цурались, знаючи про дурну славу роду. Хай краще й не відає про це все. Знаєш, до того як ми не втратили вовкулаку я не надто задумувався, як воно - відчувати провину через чиюсь смерть. Це важка ноша, Вій, дуже важка. Я не хочу, щоб Яся проходила через весь цей біль. До того я послав шпигуна до Межигір‘я, те що він дізнався про артефактора мені довподоби. Він сильний і шляхетний. Буде гарним наставником і супутником для Ясі. 

- Шпигуна? Знаєш, тобі справді полікувати голову треба.  Все ж, я не згоден з тобою. Але, що зроблено те зроблено. Якщо чесно, то я буду сподіватись, що це ще не кінець вашої історії.