39. Жар. Втрата.

   Сонце сліпило очі, птахи сьогодні, як ніколи галасливі, весело щебетали, перелітаючи з гілки на гілку. Погода ніби знущалась над нами, зігріваючи своїм теплом, сонечко лоскотало шкіру, даруючи недоречну безтурботність. Ми з хлопцями ще пів години тому обговорювали нещодавнє тренування, свої недоліки, висували спільні ідеї, як їх усунути, коли засурмив ріг, сповіщаючи про небезпеку. Наш загін у повному складі на чолі з капітаном Дарелем вирушив до надшвидкого спец порталу. Группа налічувала дев’ятьох осіб, вдягнені в темносірі захисні костюми із вплетеними в тканину чарами, ми крокували до проходу готові зустріти кількох почвар. 

  Перехід, завжди майже непомітний, сьогодні ніби залишив на шкірі неприємний осад.  Цього разу це були не велетенські монстри, а двоногі людиноподібні істоти, подібні до ящірок. Для всіх почвар характерні чари, схожі на розряди блискавок, але ці виявились першими, що використовували їх помірковано. Також це був перший раз коли нам справді знадобились навички рукопашного бою, почварам було складно доки вони лізли крізь зачинений портал, простір затримував їх тіла і кінцівки, і вони борсалися наче мухи, що прилипли до меду, але все одно завзято відбивали нашу атаку. Врешті Дарелю вдалось заблокувати прорив печаткою, створеною саме для таких випадків. Дванадацяти почварам вдалося завершити прохід і вони одразу ж кинулись в атаку. Звично, ми стали півколом, зустрічаючи противника. Я не міг бачити всі сутички одночасно, біля мене бився Вій, якому просто не давали змоги перевтілитись, вовкулака у повній бойовій трансформації, він перекидався значно швидше за змія та стригой, котрий володів такими химерними здібностями, що я іноді навіть не розумів, як і що він робить. Змій, між тим, навіть не набувши істиної форми, мав чудові навики бою і єдиний окрім Дареля одночасно справлявся з кількома супротивниками. Я ж заледве відбивався від одного, мої пазурі знову видовжились і палали чарівним вогнем, але дуже швидко я зрозумів, що самих пазурів буде замало, адже почвари посилали у супротивника блискавки і тільки чарівні шати дозволяли нам лишатись неушкодженими, без задіювання захисних щитів. Вовкулака такий щит створити був просто не здатен, тому я сподівався до костюм витримає. Між тим, прибулих також захищало невидиме силове поле і це робило наше становище складнішим. Я вперше дістав з-за спини меч, лишаючи одну руку трансформованою, іншу повернув до людської норми. Вправлявся ним на диво добре і сам не зчувся, як мій меч, лезо якого складалось з невеличких металевих пластинок, скріплених між собою чарами для його подовження під час бою, за бажанням господаря, впевнено розпоров почвару навпіл. Поруч відступав вовкулака, його все частіше вдаряло струмом і, коли  я подолав відстань між нами довгим стрибком, і петлею перекинув лезо через «шию» супротивника, відокремлюючи голову від тіла, мій соратник вже лежав нерухомий. Це було таке дивне відчуття,  ніби раптом оглухнути. Ось навколо вирує битва, хлопці, гарчать і матюкаються, увесь час тріщать блискавки, чутно глухий і дзвінкий стукіт, стогони і стрекіт, що видають почвари і ррраз...звук ніби викнули в моїй голові, навіть кольори на периферії блякнуть, я бачу лише вовче тіло, що після смерті набуває людських рис. А тоді я відчуваю пекельний біль в грудях і на обличчі, не розумію чи то він фізичний, чи мене так сильно ранить жаль, все навкруги накриває темрява.

   Коли розплющую очі, розумію що знаходжусь в лазареті, не відчуваю ніякого дискомфорту, мабуть діє знеболення, на мене ласкаво дивиться лікарка зі зміїв і переконливо запевняє, що мої ушкодження завдяки вродженим регенеративним властивостям у жар-птиць не такі вже й серйозні, тож через кілька днів, я вже зможу молоденьким козликом стрибати. Відсторонено цікавлюсь чому їй прийшло на думку саме таке порівняння і навіть не звертаю уваги на відповідь, нутрощі зкручує напад болю, не фізичного, зовсім ні. Мені вогнем пече думка, що я не встиг. Невдаха, чий побратим загинув, тому що я просто занадто слабкий. Ривком встаю з ліжка і зриваю під‘єднані до тіла трубки з голками, навколо мене захисний контур, який я щосили починаю дряпати кігтями, зпалахує пожежа і останнє, що я бачу перед черговим зануренням у темряву, це кулак, що летить прямісінько в моє обличчя.