38. Жар. Військові будні

   Черговий удар і я знову лежу на спині. Навколо зібрався весь загін: стригой, вовкулака, ельф, чаклун , фейрі, дракон і звісно ж Вій. Та щоб їм всім повилазило, ржуть з мене і навіть не приховують. Жагуча лють і сором обпалюють груди зсередини. Ненавиджу це відчуття! До мене нахиляється керівник загону - капітан  Дарель. Поміж нашої команди, мене він «любить» найбільше, бо ще пів року тому я не мав жодної бойової підготовки, тому став осередком його завзятості та бажання довести, що для нього немає нічого неможливого, навіть перетворити такого нездару, накшталт мене, на вправного воїна. 

- Чого розлігся, Промінчику?

 Все ж маю сказати, що Дарель - чудовий наставник,  бо я вже навчився чинити опір навіть йому, досвідченому воєначальнику з двохсотрічним стажем. Зазвичай, я при цьому використовув хитрощі та обманні маневри, як ось зараз, прикинувся більш заслаблим ніж був і несподівано вчепився нападнику в горлянку. В мене і це б не вийшло, але я увесь час приховую якісь свої вміння. Зараз я випустив пазурі на всю довжину і посилив їх вогнем. Капітан швидко скрутив мене, виходячи із захвату. 

- От же ж гівно мале! - Дарель придушив коліном мені шию, одночасно заблокувавши руки, але я все одно палив його вагнем вже починаючи хрипіти. 

- За завзятість хвалю, а от із вправністю і силою повна срака. 

  Дарель різко відпустив мене і гаркнув біля самого вуха:

- П‘ятдесят  кіл навколо полігону, сто віджимань після пробіжки. Виконувати!

  І  я побіг, лютий, знесилений, але з розумінням того, що маю вдосконалюватись аби вижити і побачити свою кохану ще хоч раз. Я біг і думав про Ясю, згадував її лагідну посмішку, ніжну оксамитову шкіру, ласкавий шепіт і пестощі, такі спогади завжди  додавали мені сил і наснаги. Як ти там, кохана? Чи згадуєш мене, чи сумуєш? Кому посміхаєшся і що ти робиш? Чую свій же стогін і розумію, що думки завели мене не туди. Ревнощі не те, що зараз треба, але зустріч із провидицею роду Буревія збентежила мене. 

  Кілька днів тому друг завів мене до невеличкого будинку неподалік палацу, там мешкала стара крилата змія Кріста і мала вона здібності провидиці. Дар її був специфічний і стосувався виключно життя зміїв, але нам з Ясею пощастило (чи ні?) стати частиною життя Буревія, от Кріста і побачила видіння щодо мене. Вона приходилась Вієві двоюрідною прабабцею і також була вдячна за порятунок онука, тому як тільки я переступив поріг її дому - отримав подарунок. І гадки не маю, як вона це втнула, але те дзеркало, що знаходилось в підвалі мого дому в Межигір‘ї, мирно прикрашало підлогу її будиночку. Я дізнався від неї, що це дзеркало можна використовувати багатьма способами. Зазирати в майбутнє, в минуле, підглядати за друзями і ворогами, через нього можна чаклувати, а також відчиняти вікно в інші світи, головне мати потрібний ключ - божественну кров у жилах. Так я виявив, що в моїй родослівній, як і в Ясиній, також боги «потоптались». З того часу я почав таємно підглядати за Ясею і став помічати надмірну прихильність до неї з боку Данія. Неспроможність повернутись додому змушувала злитись і дратуватись, а бажання розчавити Данія - спонукало стати холоднокровним та зосередженим, бо я розумів, що артефактор дуже сильний чаклун, така дика суміш робила мене небезпечним для оточуючих. Я відверто ліз у бійки, а під час двох останніх проривів безглуздо ризикував життям. За що отримав на горіхи від нашого керівника. Дроу суворо дивився на мене і його настрій не віщував для мене нічого хорошого.

- Мені взагалі не цікаво якого х... тебе так ковбасить.

Я не маю повноважень повернути когось із вас додому, та й якщо чесно, не хочу. Мені легше позбутись тебе на полі бою, а не зізнатись, що я не впорався з підлеглим. Тому якщо хочеш жити, зберись! Мені подобається твій гострий розум, але битва не місце для дитячих витівок, тож вирішуй свої проблеми сам, не тягни їх до загону. Ти наражаєш життя побратимів на небезпеку. Знайди, може собі якусь зміюку місцеву, розсбся. Вільний.

- Слухаюсь, капітане.

 Капітан був правий і це ще більше виводило мене з рівноваги, адже я не мав жодного уявлення яким чином заспокоїтись та перестати накручувати себе.  Діставшись своєї кімнати у мобільному воєнному містечку, неподалік змієвого дому, я безсило впав на лежанку. З сусідньої кімнати вийшов Вій, навіть незважаючи на близькість його дому до нашого місця розташування, змій повинен був жити у містечку. Передбачувано, ми стали сусідами.

- Бачу ти знову злий, ходімо хоч в спарингу пар випустиш.

  І я пішов, інших ідей все одно поки не було.