37. Яся. На цвинтарі

   Ми з Даном скористались його чаромобілем, щоб дістатись місця призначення. Яке він, до речі, досі тримав у секреті. Трохи радувало, що зібрались точно не на побачення, бо мій вибір одягу Дан сприйняв позитивно, навіть похвалив за зручність. А вбралась я у чорні еластичні штани по фігурі, сіру непримітну куртку з каптуром,  на ногах красувались м’які чорні туфлі, які подобались мені бо відчувались, як капці. Цікавість навіть трохи відволікала мене від похмурих думок. Сутінки стрімко спускали на місто свої примарні шати, мешканці потроху вмикали нічне освітлення в будинках і на вулицях, а ми вперто прямували в непривітну невідомість, схоже за межі міста.

- Та скажи вже нарешті куди ми їдемо? І чого обовязково це треба робити проти ночі?

  Дан роздратовано підібгав губи, махнувши рукою, ніби я прискіплива муха, що літає навкруги і не відлипає від нього, як від посадочної платформи. Нічого собі заяви. Моє роздратування досягло критичної точки, після якої мовчанка зазвичай змінюється, як мінімум на ґвалт.

- Або ти зараз же говориш куди ми прямуємо, або я виходжу просто тут.

  І це була правда, незважаючи на те, що це саме «тут» насправді невідомо де і як вертатися назад я не знала, але я мала впертість віслюка помножену на жіноче роздратування, тому мабуть Дан здався, або ми прибули до місця призначення, бо таки зупинилися. Те, що я побачила кілька могил підсвічених світлом фар, мене відверто налякало. А що я, власне, знала про свого сусіда? Може він якийсь збочений маніяк, котрий перед ритуальним вбивством грає вчителя жертв? Похмурий самітник привіз мене вночі на цвинтар, от зараз переріже горлянку, проведе якийсь моторошний некромантський ритуал, прикопає мій свіженький трупик поруч із не дуже свіженьким. А хто мене окрім Дара, котрий на військовій службі зараз, шукатиме? Та ніхто! 

- Ясю, ти чого так зблідла? Сама наче з могили повстала? Ходімо, в мене виклик. Я працюю позаштатним консультантом поліцейського управління міста. На цвинтарі знайдено труп, якого там бути не повинно, маю викликати його душу з потойбіччя для свідчення, а потім знайдемо тобі якусь незареєстровану нечисть, якою спробуєш керувати.

  І справді неподалік лунали голоси, вхід до кладовища перекрили, біля нього стояло кілька спецмобілів. Мене все ще трохи трусило від пережитого жаху, але роздратування знову починало шкрябати груди і горлянку.

- Чому ти одразу не сказав? - під кінець фрази я вже мало не верещала.

  Ми прямували до епіцентру подій, коли Дар різко зупинився і я, не встигаючи пригальмувати, врізалась в його широку спину.

- Подумав, що ти можеш не погодитись їхати посеред  ночі на кладовище. Це мабуть трохи лячно для молодої дівчини, навіть для некроманта. 

- Оце так логічний ланцюжок, капітан очевидність! Я вже було подумала, що ти мене тут заріжеш на якомусь жертовнику. 

  Його губи підозріло смикнулись, а плечі затряслись, всього на мить, та я вгледіла.

- То ти ще й ржати з мене будеш? Чудовисько Темнолісське!

  Тоді Дан дійсно не витримав і вголос заржав, а я з пересердя вперіщила йому ногою по гомілці і спокійно попрямувала до місця злочину. Сміх його змінився тихими прокльонами в мій бік, сподіваюсь чарами не підкріпленими. Сміливою я була недовго, аж поки не побачила розпластане на землі тіло, у центрі пентаграми. З його грудей стирчав ритуальний ніж, а під самим тілом розпливлась калюжа темної крові. За такого освітлення вона здавалась майже чорною, а обличчя жертви стало схожим на жахливу застиглу воскову маску. Мене одразу ж знудило в найближчі кущі і ще хвилин з десять я не могла зрозуміти на якому я світі, що взагалі відбувається і як я сюди потрапила, а потім я стала спостерігати за діями некроманта і зрозуміла, що він уже втретє повторює одні і ті ж маніпуляції, а в результаті має тільки власні матюки. 

Я поволі «доповзла» до Дана, відчувала себе так, наче цілий день вантажником працювала, м’язи по всьому тілу стали слабкі і тремтіли, як листя на вітрі.

- Щось не так?

- Все не так! На мій поклик душа не йде з потойбіччя!

- Це може тому, що та душа під сусіднім деревом сидить? - кажу це, а сама дивлюсь на прозорого сумного хлопця, що сидить на лавці під березою. І такий він мені схожий на покійного з пентаграми, що й сумнівів не маю - дійсно він. 

- Тобто?

- Та он він сидить, смурний такий...

- Ти бачиш його?

- А ти ні? 

  Він хитає головою і я раптово розумію, що здається  позаштатних  консультантів  у поліцейському управлінні на одного стало більше. Блін!