22. Яся. Карета під’їхала

  Ми з Марисею мовчки стояли біля п‘ятиповерхівки. Я не розмовляла з русалкою тому, що вона мені була геть неприємна. Надто нахабно поводилась, нав’язлива і егоїстична. Що мені з нею обговорювати? Втім спитати, як надовго вона вирішила причепитися до нашого із Жаром дуету все ж хотілося, та дівчина випередила мене. 

- То все ж таки твій птах - мужик, - безапеляційно констатувала вона. 

  Судячи зі ступеню докірливості тону, я наче впала в її очах нижче пекла. І щось у мене таке відчуття, що їй навіть неважливо знала я про факт «очоловічування» птаха, чи він мені щойно відкрився. В грудях запекло від роздратування. Ну що за дівка така? Воно мені треба її упереджене ставлення до мужиків? Чи в мене своїх тарганів замало?

- Та вже ж не баба.

  Марися аж схлипнула від несподіванки. Вочевидь,  вона чекала на довгі пояснення з мого боку.

- Не все в цьому світі, а скоріш за все не тільки в цьому, біле або чорне. 

- Тобто ти мені зараз кажеш, що я маю зараз взяти і забути того мерзотника, що мене зрадив і до могили довів? Або як потім мене, ніби якусь звірину екзотичну, Водяник у своєму озері тримав?

- У Водяника ти не надто вже й страждала...

- Ага! - вона щосили тицьнути в мене пальцем, - це все через того змія дурного, який мені серце віддав, так? А я не просила! Я може бути співачкою хочу, а не тому гаду догоджати решту життя.

  Чисто теоретично я могла її зрозуміти, а от із практикою складалось не дуже. Ну, невже ж вона не могла просто дати йому шанс, або хоча б спробувати   врятувати? Він стільки часу дарував своє кохання незнайомці, яка очевидно його була зовсім не варта.  Я не звикла судити людей, мені здається, що моєму характеру це абсолютно непритаманно, але в цьому випадку нічого не могла з собою вдіяти.

  - А знаєш що? Іди ти лісом і дружка свого забирай, без вас впораюсь і на сцену проб’юсь. Ви ще побачите в мене хто така Марися Черешня.

  Вона тупнула ногою, різко розвернулась і кинулась геть від мене, гублячись у натовпі так само стрімко, як це до неї зробив Жар.

- А бодай тебе качка копне, дурна дівко!

  Взагалі не пам’ятаю, щоб так злилась і лаялась від тоді як потрапила до Чар Світу. Ніхто мене так з рівноваги не виводив, навіть Баба Яга. Я уважно оглянула тату на своєму плечі. Три еліпси, що перетинаються у вісімці нескінченності, а посередині - коло. Бігти за русалкою навіть на думку не спало, ще не вистачало загубитись у незнайомому місті. А от викликати Жара, щоб поміг, з цим я повинна впоратись. 

  - І як же ти працюєш? - запитала я у мітки, а мені тим часом відповіли голосом птаха.

- Ясю, я вже вертаюсь. В тебе все гаразд?

- В мене так, але я загубила русалку.

  Я ніби фізично відчула його полегшення.

- Стій на місці, буду за мить.

  До мене під’їхала чарівна колісниця, мені здається я вже бачила щось подібне на власні очі. Металева конструкція червоного кольору на кілька сантиметрів зависала у повітрі над дорогою. Гарна і блискуча, вона презентувала розкіш і багатство у всій красі. Задні дверцята відчинились, із салону вибрався Жар і подав мені руку. 

  - Прошу, пані. Карета під’їхала, влаштовуйтесь зручніше.

  Жар допоміг мені сісти всередину колісниці, а я все від подиву оговтатись не могла.

- Жар звідки вона взялась, ця колісниця, і ... я поглянула на золотаву ліврею, що сиділа на ньому, як на якомусь принцові, - цей одяг?

- Давай я тобі трохи пізніше розповім, коли вдвох залишимось?

  Я зкосила очима на водія нашого транспорту і невдоволено засопіла. Вже починало набридати, що я нічогісінько не розумію з того, що навкруг мене твориться.

- Ти винен мені довгу-довгу бесіду з величезною кількістю відповідей.

  Жар взяв обидві мої руки в своЇ вже звичним жестом і поцілува кісточки на пальцях. І так це будо дивно і водночас хвилююче, що мені мову відібрало.

- Як ти захочеш, Ясю, - Жар заплющив очі, а потім обережно опустив голову мені на коліна.

  Мене заціпило від потужного бурхливого потоку відчуттів. Жар був такий беззахисний зараз, в очах защипало, а у горлі так пересохло, що я ледь слину змогла ковтнути. Мене затопило ніжностю і я погладила його по голові, пропускаючи крізь пальці пасма м’якого золотавого волосся, серце калатало, мов навіжене, а тіло нахабно натякало на активні дії з мого боку. Та ну що ж таке? Не може бути, щоб я просто так, ні сіло, ні впало, так до невгамовної сверблячки, хотіла майже незнайомого чоловіка. Чи може? Адже він подобався мені і з абсолютно очевидних причин теж - гарний, розумний, добрий, надійний. Мрія, а не чоловік. Що ж, принаймні він знову поруч, від цього почуваюсь, наче в мене виросли крила.