18. Яся. Дух лісу

  Ну, от хто так робить? Моєму обуренню не було меж. Я не мала жодного уявленням як повинен виглядати сучасний будинок у Чар Світі, але цей був, як на мене занадто ... червоним. Стіни з червоної цегли, червона черепична покрівля, червоні дерев’яні лаковані двері. І все це посеред Темного Лісу, цей будинок так само пасував місцевості, як корові сукня. Важко зітхнувши, відчиняю двері. Темрява падає на мене так швидко й раптово, що здається ніби мені мішок на голову натягли. Аде це відчуття оманливе, перед очима починають спалахувати поодинокі вогники, аж поки переді мною не постає цілковита картина. Я всередині кафе або ресторану, атмосфера досить інтимна. При чому на рівні відчуттів теж, а не тільки через антураж. До мене одразу ж наближається Жар, ну, тобто Жар-Хлопець, а не Жар-Птах. Бере мої долоні в свої руки, і схиляється, щоб поцілувати обидві по черзі, підносячи їх до губ, не розриває зоровий контакт. Серце калатає в грудях, як навіжене, його очі чарівним магнітом притягують, а його запах, такий знайомий, що мені здається я любила його завжди. Мушу визнати, що пробрало мене глибоко, все ж таки цей дивний хлопець-примара вкупі з образом самого птаха в моїй голові наче склалися в одну єдину людину, і я дійсно всього за якісь два дні, а може й того менше встигла захопитись ним, і чого вже приховувати від самої себе? Я його хотіла, дуже, дуже сильно. Але все це наразі неважливо, бо цей Жар, що цілував мені зараз руки точно собою не був, а був радше ілюзією. Я бачила крізь нього, інтер‘єр цього місця: приглушене світло, столик зі свічкою у центрі,  два високі келихи наповнені рожевою напівпрозорою рідиною, звідкись лине романтична мелодія. «Жар» посміхається і ця посмішка крає мені серце, я скучила і втомилась без нього, без нього справжнього. Відмахуюсь від видіння і воно просто зникає, в грудях болить, як від удару. Та що ж це за мана така? Я навіть не розумію чи існує насправді той хлопець, чи я його просто вигадала? Тим часом, бачу перед собою Марисю, що стоїть посеред білої пустої кімнати і розгойдується із боку в бік. Щось нашіптує. На її вустах блаженна посмішка. А в іншому кінці кімнати виявляю ще одну знайому - лисиця. Її вигляд змушує мене зойкнути. Тваринка висить у повітрі, без будь яких допоміжних засобів і схоже ... захлинається? Я заплющую очі, а коли відкриваю їх - радше внутрішньо розумію, ніж бачу - ми знаходимось всередині велетенського дерева, я навіть можу розгледіти гротескні риси обличчя. Всередині мене зріє впевненість, що я маю торкнутися стіни, тобто цього дерева зсередини, і я слідую за своїм внутрішнім компасом.

«Вітаю, та що знає»

«Вітаю, ти дух лісу?»

« Один з них, я - для когось випробування, для когось пастка, для когось - останній прихисток»

« Відпусти нас, ми маємо йти»

« Ти можеш йти, в вони - ні, вони у полоні своїх нездійснених мрій та непереборних жахіть»

« Я можу їм допомогти?»

«Так»

«Дякую»

  Я не розумію звідки мені в голову приходять потрібні думки і правильні слова, можли це через зв’язок із Ягою, але я не помиляюся. Спершу кидаюсь до лисиці. Щоб дотягтися до неї доводиться підстрибнути, коли встановлюю контакт шкіра до шкіри, ніби пірнаю у її видіння. Мене одразу ж охоплює жах, я тону і не можу нічого зробити, кінцівки зацідило від холоду, немає сил рухатись.Я не знаю скільки минає часу, здається ціла вічність перш ніж у моїй голові горобцем починає битися думка, що я маю зосередитись і відокремити свої відчуття від почуттів лисиці. Полегшення приходить відразу, я все ще у воді, але вже зігрілась і можу дихати. Кількома повними рухами дістаюсь до тваринки і торкаюсь своїм чолом її голови. На кілька секунду ми завмираємо в цій позі, а  я що сили намагаюсь передати їй свої відчуття. Це допомагає, вона вже дивиться на мене свідомо і я розумію, що ми разом падаємо на підлогу. Подумки передаю лисиці повідомлення, щоб почекала на мене, а сама прямую до русалки. Беру Марисю за руку і входжу в її видіння, як у сон. І знову мене захоплюють чужі емоції. Ейфорія! Марися на сцені, одягнена в ошатну мереживну сукню, волосся забране у вишукану високу зачіску, її голос лунає кришталевими передзвонами і спонукає розслабитись, не поспішати. Вона дуже красива, навколо різномасна публіка, але всі добре одягнені, сидять за столиками з келихами та наїдками і захоплено слухають співачку. Я їх чудово розумію, Марися має божественний голос, вона ніби створена для публічних виступів. Задоволення від мелодії і самолюбування дівчии заважають концентруватись, але я дуже стараюсь і намагаюсь знайти своє серед чужого. Уважно роздивляюсь кожного і бачу знайоме аристократичне обличчя, він теж не саправжній але це неважливо - він має дещо мені необхідне. Впевнено йду до імітації змія, а це саме він, пускаю його мушлею, що висить на шиї, відблиск світла просто у очі Марисі і розумію, що вона стрепенулась. Хапаю русалку, лисицю і ми біжимо до виходу, падаємо на землю біля входу у дивний будинок. Велетенське дерево зникає з очей, але я бачу - воно нікуди не поділось, просто очікує наступних відвідувачів. 

  Не встигаю я навіть підвестися, як наступна пригода захоплює нас у вир, буквально. Тобто, реально, у повітрі виникає воронка і затягує нас всередину.