8. Зникнення

  Коли я повернулась, птах сидів на тому ж місці де я його лишила і виглядав трохи живішим за меморіальну дошку. І знову мене пробило це почуття, ніби ніякий він не птах, а хлопець. Здуріти можна!

- З тобою все гаразд?

- Так,- голос його звучить так, ніби він розмовляє крізь товщу води, - давай допоможу просохунти.

- Гаразд, - ніяковію, стоячи так близько до нього, здається він теж соромиться. Навколо мене підіймається невеличка парова хмаринка.

- Ти трохи змінилась. Але залишилась собою, дуже гарна.

- Дякую, - не впевнена, що мені подобається цей комплімент. Щось накшталт того, що моя колишня зовнішність була не достатньо гарною, - я втомилась, важкий був день. Добраніч.   

  Відвернулась і лягла просто на м‘якеньку зелену травичку, відчуваючи як погляд Жара пропікає мені спину, а потім різко відключилася.

  Стояла спека, від якої перехоплювало подих, я розплющила очі і зрозуміла, що стою посеред диво-озера, майже по плечі у воді. Я відчувала, що позаду хтось стоїть, шкіру на шиї поколювало від передчуття. Його дотик був схожий на ковток джерельної води, приносив полегшення, тамував спрагу, але хотілось ще і ще. Він поцілував мою шию, а потім розвернув і обережно, ніби просив дозволу, торкнувся губ легеньким, майже невагомим поцілунком, який цілковито позбавив мене волі, витіснив усі думки й почуття, окрім бажання бути з ним, ближче до нього, ще ближче, відчувати його теплу шкіру під своїми долонями. Наші тіла зплелися під водою, руки гладили, досліджували, пізнавали одне одного, його дихання збилось, і я ловила його подих губами, вертаючи поцілунки. Він рвучко відсторонився, заглядаючи мені в очі. Цей збентежений погляд переслідуватиме мене ще довго після пробудження і ще довго ввижатиметься у снах. Навколишню реальність почало зтирати, скидалось на те що все навкруги  фарбоване, а невдоволений автор картини водою змиває зображення. Я провалилась у темряву і на деякий час загубилась в ній, здається навіть знайшла у ній втіху, бо я була ображена, але не розуміла на кого, не пам’ятала чому. Моя реальність знову змінилась, але місце дії залишилось колишнім, диво-озеро, тепер тут була русалка. Вона знову співала тужливих пісень і плела косу. Я мала щось сказати, чи зробити - привернути її увагу але на думку не спадало нічого, я навіть не знала як її звуть. Русалка побачила мене і заговорила першою

- Ти не маєш тут бути!

  Я стояла на березі, вона традиційно сиділа на камінні зануривши ноги у воду.

- Чому ж?

  Дівчина насупила брови й задумалась.

- Мене звати Яся, а тебе?

Її очі розширились, наче від подиву, деякий час вона мовчала, я вже гадала - нічого не скаже.

- Марися, - шепоче вона, але я чую.

  Відмерла, це вже щось! Але чи вдалось мені насправді вивести її з того дивного стану нерозуміння, яким вона жила увесь час будучи русалкою?

  Раптом мною починає володіти дивне відчуття влади і знання.

- Марисю! - голос мій сильний, я знаю, він спонукає, як наказ, - йди до мене! Тобі не потрібна вода, щоб вижити. Ти не помреш, доки носиш у грудях серце змія.

Я точно знаю, що їй казати. Я знаю, що вона послухає.

- Досить чоловічої влади над тобою, чи не занадто багато хочуть ці чоловіки? Зрадливий коханець, самозакоханий Водяник? 

  По очах бачу - влучила у самісіньке яблучко.

Прокидаюсь від того що на мене щось крапає. Такі собі відчуття, маю сказати. Роздратування лоскоче груди й горлянку, спонукаючи розплющити очі. Що ж, краще б я й далі мовчки лежала і  дратувалась - на мене майже впритул дивиться Марися, а з її мокрого тіла на моє стікає вода. З просоння, мабуть, не розуміючи ситуації - починаю верещати. Дівчина не страшна, а дуже насправді гарна - медового кольору хвилясте волосся, порцелянова шкіра,  личко - сердечком, величезні блакитні очі й губки бантиком, наче лялька, та ще й фігуриста, не те що декотрі... та хто ж порівнює? Ні, я не заздрю анітрохи, ні,ні, ні! Просто вторгнення в особистий простір, та й сам спосіб пробудження, спокою аж ніяк не сприяє.

- Що це ти витворяєш?

- Ну, ти мене покликала, а сама дрихнеш без задніх ніг, от я й вирішила трохи тебе підштовхнути до пробудження.

- Дуже дякую, - бурчу як стара бабця, - а де Жар? Ти його не бачила?

  Русалка відбігла від мене, як від скаженої.

- Це що мужик? - і стільки було в її голосі образи і обурення, що я поспішила запевнити її - ні, ніякий не мужик, а птах. Хоча саму мене з цього приводу сумніви гризли величенькі.

  Десь через годину, я почувалась розгубленою і покинутою, бо Жар просто зник. А ні сліду не лишилось, а я чесно кажучи взагалі не знала, що мені робити далі самій, а з інфантильною дівицею на горбі і поготів...