6. На Диво-озері 1

  Коли світила змістились вдруге ми нарешті відмерли.

- Що це за дичина? - пошепки спитав Жар.

- Не можу відповісти, досі щелепу ловлю.

  Я підійшла ближче до берега, можливо треба заговорити до тих двох?

  Мої роздуми перервала велетенська хвиля, що піднялась з водної гладі і нависла наді мною, з неї матеріалізувався напівпрозорий мужик синього кольору з волоссям що нагадує водорості. Від його ворожого погляду хотілось зіщулитись до розміру атома.

- З якою метою завітали у мої володіння людська дівка та Жар-Птах?

  Я крадькома поглянула на Жара, морда кисла, але не здивована.

- І Вам доброго здоров’ячка, пане Водянику.

- Ти диви, він ще блазнює, хоч би літати спершу спромігся.

  Водяник добре знав куди бити, чим добре користався.

- Пане Водянику, нам би серце змія знайти, - невпевнено почала я.

  Водяник схрестив прозорі руки на грудях.

- А мені що з того?

  Ми з птахом переглянулися. Дійсно, а що з того йому? Жар уважно розглядав Водяника, я не знаю що він там побачив, але точно щось було, за щось зачепився.

- Ми маємо чим Вас зацікавити, - впевнено каже Жар, - але нам що натомість? Просто інформація?

- Та що ти мені тут заливаєш, пташенятко переросток? Що ти можеш мені дати, - зневажливо кривить синіми губами Водяник, стає бридко аж до блювоти, пекучий спалах гніву паморочить мені голову, що ж має відчувати Жар? Але птах несподівано спокійний. Я дивлюсь на нього і розумію, що відбувається щось дуже дивне з ним, а можливо й зі мною, бо коли я зараз дивлюсь на Жара то бачу не лише зосередженого велетенського птаха, а й високого худорлявого хлопця, з крижаною посмішкою на тонких вустах, що сканує Водяника екзотичними розкосими очима, винного кольору. Гострий ніс та вилиці, трохи скуйовджене золотаве волосся, усі його риси натякають на спорідненість з хижими птахами.

  Я кліпаю очима і видіння зникає, на місці птаха, стоїть лише птах, але відчуття двоїстості лишається. Здається, лишиться назавжди. 

- А ти поглянь в очі моїй подрузі і побачиш, що ми взмозі запропонувати тобі щось цікаве, але просто інформації буде замало.

  Водяник переводить на мене погляд і я бачу як його очі розширюються, а корпус нахиляється трохи вперед.

- Нічого ти не знаєш, дитинча, - гарчить мужик.

Жар тримається, але від останніх слів сіпнувся, як від ляпаса.

- Так вже й не знаю? Пір‘їна качки-перевертня, ікло дракона, колосок з віночка першої мавки, і це тільки те, що на тобі, та ні, тебе зовсім не цікавлять древні артефакти.

  Деякий час між нами панує напружена тиша.

- У русалки серце змія,  він віддав його щоб бачитись із нею, щоб вона жила. Колись дуже давно змій приніс її мертву до диво-озера і попросив зробити русалкою, казав що вона стрибнула у річку. Але я не міг перетворити її, бо вона не втопилась, а розбилась об каміння, тому вдаючись до старовинних чарів, я мав забрати у змія серце. Зараз воно б‘ється в її грудях, а він лишається живим допоки жива його подружка. Ніколи не розумів ці правила істиних пар, але все ж їх знаю - він встиг зробити до неї прив’язку, а вона до нього - ні. Отже якщо вона помре, то й він дуже швидко сконає - від туги. Але він може жити доки в неї його серце. Що ж до неї ... Від падіння вона так і не оговталась, нічого не пам’ятає, окрім свого перебування у озері, інстинктів русалки і подій, що змусили її стрибнути.

  В серці боляче закололо, я все ще пам’ятала, що сталося з нею, її пекучий відчай, нестерпне горе, і вона переживає все це кожен день, знов і знов, наче це було учора. А той змій..

  У цей самий час він плив на озері до коханої, щоб отримати оманливу, брехливу ласку від русалки, яка жадала лише помсти, лише на мить, уявити себе щасливим і жаданим із коханою, щоб наступної - бути зрадженим, страждати кожного разу, бо навіть померти не взмозі, поки жива вона. Ідеальне персональне пекло, для обох. Навіть не знаю для кого гірше.

- А що ти отримав від усього цього?

- Не кожен Водяник може похизуватись тим, що має серце крилатого змія. А що ви можете запропонувати за нього?

Холодний скептицизм звучав у його голосі.

Я дістала клубочок і показала його Водяникові, він миттєво вихопив його з моїх рук швидким потоком води і зник у озері.

Над водною поверхнею пролунав його голос.

- Можете забирати русалку,

за однієї умови, вона має піти з доброї волі, а як ні - то лишиться у озері. Такі правила, не мною вони писані, змінити їх не можна, - Водяник гиденько захихотів і додав - дозволяю викупатись, води тут цілющі, мій вам щедрий дарунок.

  Ми обидва були такі розлючені, що деякий час мовчки просиділи на березі, не розмовляючи один з одним.

- Я повинен був це передбачити.

-  Ми не мали  іншого вибору, це не твоя провина. Треба подумати, що можна зробити, я вірю - є якийсь спосіб все змінити, відчуваю, що є.

  Жар кивнув і підвівся.

- Ходімо, обговорювати власні плани там де нас може почути ворог - не найкраща з ідей.