13. Жар. Сон 2

- Це таке прокляття, чи що?

Яся пригнічено захитала головою.

- Ні, це наша доля. На сьогодні вже ніхто не пам’ятає, чому вона саме така. Є легенда, що дві богині Доля і Морана не поділили звичайного хлопця. Він дістався Морані, Доля дуже розсердилася і з тих часів всіх нащадків жіночого роду Морани було знедолено. Їх обранців мала спіткати смерть одразу після першої ж ночі кохання.

Все навіть гірше, ніж я очікував, отже смерть.

- Схоже на прокляття. Ти мабуть дуже самотня, - я взяв її маленьку долоньку у свою, захотілось подарувати їй хоч трішечки тепла, - мені дуже шкода.

Яся сумно засміялася і подивилась мені в очі. І цей погляд був такий наче, вона тоне в бурхливому океані і мовчки просить про спасіння, не наважуючись промовити вголос, бо води такі смертоносні, що лише якийсь навіжений може в нього пірнути. Але мені що? Я вже давно навіжений.

- Ти дуже гарна, - кажу і ніжно торкаюсь пальцями її щоки, одразу ж помічаю жах у її величезних очах, - нічого не бійся, я ж поряд. Так хочеться поцілувати тебе, аж губи палають.

І я цілую, а вона дозволяє, я божеволію від присмаку суниці на її вустах, наче вона нещодавно з’їла оберемок, поринаю в цю насолоду з головою і не хочу повертатися до тями.

- Зупинись! Ти ж чув, що я казала! Навіщо ти дражниш мене?

- Дражню тебе? Ні, хіба що себе, - цілую її в скроню і легенько обіймаю, - хочеш розкажу про те, як мене прокляла власна матір?

Яся дивиться недовірливо, але киває.

- Двадцять сім років і три дні тому у Чар Світі, звідки я родом, моя мама зустріла відьму. І було це дуже дивно, тому що Сонячний Сад - це закрите місто, там не буває відьом. Та відьма - дуже могутня провидиця, сказала що має для мами пророцтво, щодо дитини яку вона носить. «Настане день і син твій, у розпалі життя, відчує що кохає, кохає до нестями відьму, яка смерть несе своїм коханцям». Але була для матері у неї й гарна новина, відьма сказала -  є спосіб попередити пророцтво, воно не здійсниться, якщо ніякого розпалу життя не буде, якщо я назавжди лишусь малим у Сонячному Саду.

- І вона погодилась?

- Так. І тепер мені здається, Ясю, що весь цей час нас старається звести аж ніяк не Доля, принаймні не вона одна. Як ти гадаєш, чи може бути причетною Морана?

- Тобто ти зараз кажеш мені, що ти мій суджений, моя доля, а Морана намагається внести в цю історію свої корективи?

Вона істерично засміялась. Але ж як точно відчула хід моїх думок.

- Та я знаю тебе хвилин десять.

- Це має якесь значення? Я знаю, що відчуваю і навіть здогадуюсь, що ти віриш мені і заважає тобі лише логічне мислення. Але благаю, залиш його, логіка - це зовсім не наш випадок. Ясю, послухай мене, будь ласка!

- Навіщо?

Я відсахнувся, як від удару.

- Навіть якщо ти кажеш правду, то наші стосунки все одно неможливі, бо смерті, а ні тобі, а ні комусь іншому, я зовсім не бажаю!

- А як що до мене? Моя думка тобі не цікава? Як ти гадаєш я жив увесь цей час до зустрічі з тобою? Я з роду старовинних чарівних істот - Жар-Птиць, представники нашого виду можуть бути повноцінними тільки після статевого дозрівання, а політ вперше пізнають тільки після першого сексуального досвіду. До зустрічі з тобою, я був пташеням. Чоловіком у дитячому тілі. Я все розумів і нічого не міг відчути, це зробило мене цинічним, а потім я зустрів тебе і одні лише обійми майже викинули мене з пташиного тіла у чоловіче. Я мало з глузду не з’їхав. Якщо я не стану чоловіком разом із тобою, то точно ніколи не зможу літати.

- Принаймні, ти залишишся живим.

- Та навіщо ж таке життя? Я наче й не жив до зустрічі з тобою. Всі ці почуття оживили мене, перші обійми, перше бажання, перший поцілунок.

- Ти так кажеш, наче ми вже зустрічались.

- Ми вже зустрічались. Зустрінемось пізніше, коли ти прокинешся і переживеш якісь події, що приведуть тебе до подорожі у Чар Світу.

- Ти мені кажеш, що я сплю?

- Гадаю, це трохи більше ніж сон, але так.

- Дарію, я не можу. Як би там не було, я не стану причиною чиєїсь смерті, особливо твоєї, бо хай як абсурдно не звучить вся ця заплутана історія, але я тобі вірю. Тому коли ми зустрінемось, я обійду тебе десятою дорогою.

Навкруги все почало блякнути і зникати, останнім розтануло обличчя Ясі.

- На щастя ти мене не пам’ятатимеш. А чи просте це везіння?