17. Яся. З русалкою.

  Ми з русалкою сиділи на тій самій галявині, на душі було паскудно, я почувалась такою безпорадною без Жара, що хоч плач, але розуміла що плакати немає сенсу. Тож, все що я могла зробити у цій ситуації, з мого погляду, це принаймні продовжувати рух і можливо пригоди самі знайдуть мене, як це уже траплялось раніше, сподіваючись, що із ним не сталось нічого поганого, що ми ще обов`язково зустрінемось.

- Маємо рухатись далі.

- Підеш без свого птаха?

  Я зціпила зуби і подивилась на русалку.

  Її тон мені здавався образливим і зневажливим.

- Всі мужики козли, навіть якщо вони - птахи. До того, як я зустріла свого Савелія, через якого кинулась з кручі, мріяла податися до Межигір‘я на Перетині  і стати співачкою. Сава позвав мене заміж, а потім зрадив.

- Дуже дивно це чути від дівчини, яка завдячує життям чоловікові.

  Марися недовірливо на мене втупилась.

- Про що це ти говориш? Я - русалка, я просто померла і ожила вже інакшою.

- Ти б не ожила, якби не він.

  Я пильно подивилась на неї, не відводячи погляду, за відчуттями це було чимось схоже на те, ніби тримає натягнутий повідок. Її очі розширились, здавалось більше нема куди.

- Я пам‘ятаю, - сказала вона майже пошепки, гарну кольорову мушлю на мотузочку, що висіла на його шиї. Від неї час від часу відбивався сонячний зайчик, на диво-озері, але я не думала, що це ... невже увесь цей час до мене приходив лише хтось один? Але ж я топила...

  Я розповіла Марисі про наш із Жаром сон навпіл, а потім про те що ми бачили на озері і почули від Водяника.

- Я не знаю що сказати, - русалка вся наче зменшилась, - я не розумію, що відчуваю. Хто ж він взагалі такий? Що з ним сталося тепер?

- Я не знаю, але якщо ти підеш зі мною, то можливо дізнаєшся. Баба Яга обіцяла відповідь на головне запитання, що тривожить того хто проходить іспит, в тій загадці згадувалась і ти, якщо розгадаємо її - зможеш подорожувати за межі Темного Лісу куди захочеш. Непогана мотивація, еге ж?

- То куди йди? - запитала Марися, підводячись.

- Куди ноги несуть.

  Ми йшли мовчки, вже деякий час і ліс навколо нас був привітним, аж доки я не побачила у кущах щось дивне. Прикута до ланцюга і поранена, лежала на землі лисиця. І вона була дуже Жива. Не знаю, як це пояснити. От наприклад, Марисина  шкіра - як  немертвоі, видавала невеличке блакитне світіння. Коля я бачила Жара у образі хлопця у ві сні, навколо нього утворювалось тепле золотаве - «живе» сяйво. Моє власне тіло теж таким було. А лисиця палахкотіла червоним, наче прапор, що спонукав мене:

«Поможи! Негайно!»

  Я одразу кинулась до неї, навіть не знаючи, що ж я насправді збираюсь робити, із лисицею, з ланцюгом, з пораненням.

  Зненацька на нас налетів вихор,  русалку віднесло на кілька метрів і приклало об стовбур дерева. Сама я чіпляючись за гілля та кущі, вперто рухалась до бранки. Нігті мої стали міцними і чіпкими, як звірячі кігті, я цим скористалась. А коли нарешті досягла цілі, просто торкнулась кайданів, і вони розсипалась на попіл. Вітер одразу вщух. Лисиця якусь мить дивилась на мене, потім кивнула мені і зникла. От була тут і враз щезла. Все скінчилось так раптово, що якби не стогін русалки, я б подумала - мені все примарилося.

- Ох, відчуваю, що нудно не буде, - промимрила Марися, - в мене тепер нога болить, може посидимо трохи?

  Так, це не з Жаром подорожувати. Гадаю, якби я таке йому сказала, він спершу б мене насварив, а потім потяг би на собі. Але маємо те, що маємо. Цього разу я вірішила погодитись із русалкою і пристати на її пропозицію. Ми влаштувались коло невеличкого струмка. Марися невідомо звідкіля дістала гребінець і почала розчісувати своє довге біляве волосся.

- Як їсти хочеться...

- А що ви русалки їсте?

- Та що завгодно, аби смачно було.

- Вибач, Марисю, але я зараз щось зовсім не маю сил на пошуки їжі.

  За моєю спиною почулось якесь шарудіяння і майже одразу затихло.

  Русалка невдоволено підібгала губи і відвернулась. Мене ця реакція якось мляво обурила, недостатньо сильно, щоб сваритись, але достатньо, щоб зауважити:

- То може ти сама собі щось знайдеш?

  У цей момент шум, який я чула нещодавно повторився і я вже думала, що треба чекати на чергові неприємності. На щастя - помилилася. Із найближчих кущів визирала знайома руда мордочка, у пащі вона тримала двох куріпок. Обережно, наче має справу з вибухівкою, лисиця підібралася до мене і поклала біля ніг куріпок.

- Привіт! Дякую тобі, дуже. Залишишся на трапезу?

  Я чомусь не мала сумнівів, що тваринка мене розуміє. Вона схилила голову вбік і я безпомилково зрозуміла, що це «так».

- Гаразд, я розведу багаття.

  Марися продовжувала чесати коси, але я відчувала її пильний погляд з-під опущених вій. Спроб допомогти вона так і не зробила. За допомогою ока Баби Яги, я швидко спромоглась розшукати найсухіший хмиз, взагалі я діяла за якимось внутрішнім покликом, наче точно знаю, як треба. І вогонь вдалось швидко розпалити, варто лиш мені було вдарити камінцем об камінець. І розібрати і випатрати птахів мені вдалося без проблем. Лише під кінець я зарозуміла, що застосовую чари, при чому відчувається це як щось буденне.