----------------------

Наведу кілька взаємопов’язаних, можливо, суб’єктивних, але чесних, як з погляду письменника, причин чому до першого Нобелівського лауреата у літературі нам як до Марсу. І начебто Марс найближче, а проте незрівнянно далеко.  

По-перше, протягом всього періоду незалежності не проводилося жодних чітких, структурних, систематичних програм по просувань сучасної української літератури закордоном, - хіба що за винятком локальних, - в першу чергу, таких як переклади книг на європейські, міжконтинентальні мови, підтримки відповідних великих україноцентричних інституцій в культурних осередках світу різного рівня, їх фінансування, видавництв на базі цих інституцій, перекладачів, наукових співробітників, незаангажованих програм відбору та розповсюдження текстів, кооперація як з державними установами, так зі світовими культурними центрами впливу, а також з авторами. Варто поглянути на сусідню колоніальну державу в цьому питанні і замислитись яким чином їхня культурна пропаганда стала настільки дієвою, що її не викоріниш жодними аргументами.  

По-друге, бачення літератури та талановитих авторів давно оповите скепсисом, насамперед в ментальному сприйнятті читачів. Читач краще купить книгу невідомого зарубіжного автора, аніж невідомого свого. Ми й досі не любимо своє, а шукаємо деінде, в комусь - отого «кращого» продукту. Часто справді так і є, однак це «палка з двома кінцями», і другий кінець веде до видавництв.  

По-третє, видавнича політика концептуально та морально застаріла. Останніми роками справді деякі видавництва не бояться шукати нових авторів та розглядати рукописи, якщо ті дійсно вартісні, однак це не компенсує всіх тих років «виживання», як для видавничої справи, так і для авторів. Натомість багато інших і досі не змінили свого підходу. Знаєте на що дивляться видавництва, якщо автор надсилає їм рукопис? Правильно, на ваше ім’я, тобто популярність, сторінки в соцмережах та кількість підписників, а ще чи має автор розвинені здібності маркетолога, мерчендайзера, менеджера з продаж, оратора ітд., а вже потім можна на око «прикинути» статистичний відсоток від загальної кількості підписників, які могли б в майбутньому купити примірник книжки. Це що, такий підхід, сучасний розвиток літератури? Кількість підписників в соцмережах? Якщо справа дійде до прочитання рукопису, то можна назвати це фантастичною роботою або ж неймовірним везінням. Тобто рівень тексту чи таланту апріорі не грає провідної ролі, навіть, якщо це буде сам Марія Ремарк (до нього ще дійдемо). Одним словом, щоб зламати систему, вам з самого початку треба бути або генієм або «багатеньким Річі» чи принаймні Вірджинією Вулф, яка ніскільки не переймалась фінансовою складовою питання.  

Єдиним виходом можуть стати поодинокі літературні конкурси, звідки інколи направду з’являються цікаві тексти та нові таланти. Але вони дуже поодинокі. Решта – це суміш своячества («свій до свого по своє») та неподоланих рудиментів минулого.  

По-четверте. Щойно згадав – своячество. 

По-п’яте. Культ мертвих поетів. Або письменників. Хто як хоче. Ну люблять в нас мертвих поетів, що поробиш. Коли поет промовляє із могили – це вже щось сакральне, таємниче, адже нічого зайвого він вже точно не скаже. А мертвого завжди шкода. А ще краще мертвого поета слухають, якщо його вб’ють на війні (одразу вибачте за таку ремарку), однак вона сама собою напрошується. І тоді такий поет справді стає читабельним, затребуваним, талановитим та ледь не геніальним, якого починають видавати, купляти, хвалити та сумувати за втраченим, або ж: можливо, в далекому майбутньому отримав би Нобеля.

Часто можна почути, що війна дасть нам українських Ремарків та Хемінгуеїв. Але, pardon, я вас розчарую – не дасть. Бо справа не в війні. Справа в системі, у відношенні. У відношенні до текстів, до людей, поваги до особистості, віри в непересічність, а не в акцептуванні «імен» та зиску. Це як з технологіями: якщо ви націлені використовувати тільки провірене часом, то ви довго не протягнете, оскільки світ йде вперед, зокрема і в пошуку літературних звершень. Однак, ми не те, що у хвості, ми його тільки доганяємо. Окрім того така політика впливає і гальмує загальний процес у країні. Імена потрібні, але дуже невелика імовірність, що майбутній лауреат раптом вигулькне з небуття із кількома тисячами підписників. Йому буде не до того – його завдання писати. В довоєнній Німеччині вже задовго плекалася культура – культура слова, культура книжки, мови, філософії, літератури, театру, поезії. Це все плекалося. Викохувалося в тих підростаючих Ремарків, Маннів та Гессе. А війна чи різного роду потрясіння тільки розкрила їхній (маю на увазі Ремарка) і до того наявний потенціал. Війна не народжує письменників – війна вбиває тих, кого не доконала система.  

І ніт, Нобеля не дадуть ні Костенко, ні Жадану. Це не той рівень і не та парадигма. Не хочу їх образити, але їхня творчість нецільна, в ній відсутня інтелектуальна та художня рівновага, а в Сергія Вікторовича ще й життєва, яку так полюбляє Нобелівський комітет. Втім, це ніяк не применшує їхніх заслуг для України. Але ми ж зараз про Нобеля… Хотілось би помилятись.

Єдиною надією наразі є поетеса Маріанна Кіяновська, чия творчість має цю цільність, європейську поставу, відповідну тематичність, про майстерність мова не йде – вона безумовна, – яка здатна зацікавити вибагливі інтелектуальні смаки завсідників.  

А якщо подивитись далі – потрібно брати грубу, як камінь, лупу чи краще телескоп, щоб хоча б когось видивитись в тій доморощеній системі координат.  

                                                                                                                     2024