Чому мовчить хата?

«Рідне слово — це те, що не забули, навіть коли забрали все інше.»

Ніч була незвично тиха, навіть занадто, мов передчуття біди, що ще не має імені. Мороз повз по долинах, стискаючи кожну хату, кожне серце, кожну думку. 

Село Піщане міцно спало під крижаною ковдрою холодного ранку. Туман стелився над безмежними чорноземними полями, перетворюючись на тонку стіну біля самісіньких обійсть, ніби ймовірність життя тут похована під землею, прихована від людського ока.

Від перших променів сонця несло лише холодом, який пронизував старі хатини наскрізь — через діряві шибки, через потріскані деревʼяні стіни, через надії, що перемерзали швидше, ніж зима на всій окрузі. Ще кілька кроків — й село розгорнуло свій вирок: порожні клуні, закриті на навісні замки, які ледве трималися, й обмазані глиною печі, під якими роками ховали невеличкі запаси зерна, сховані руками жінок, що боялися навіть помилково обпектися.

В хатині Оксани Гайдук зранку було тихо: старша дочка Віра сховала обличчя під тоненьким простирадлом і не прокидалася. Степан, найменший із трьох дітей, змушений був пригортатися до холодних рук матері, аби хоч якось зігрітися. Оксана, змучена голодом, страхом і втратою, все ще чула голос в голові зі вчорашнього вечора, коли малий просив хліба. «Мама, хоч шматочок…» — і чутний відчай рвав їй серце на клапті. Кожна здорова людина тут давно забула, що таке ситість, а в памʼяті залишилося тільки уявлення про запашний верхній корж хліба. Зерно забрали без апелювань, протоколів чи попереджень. Агенти ҐПУ їхали чорними вантажівками, висипали вузли, що пекли пальці селянина, мов шкідливі вирости під час чистки великої аграрної машини.

З кожним прибуттям «червоних» — саме так називали озброєних людей в чорних шинелях — дух у хатах стисався тугіше. Мовчазне побиття сердець накладало табу на найменший звук: ні скрип дверей, ні стукіт голодної кістки по столику. Радянська влада жорстоко контролювала кожний крок, кожен шматочок хліба, що шумів у голові. Семен Бублик, голова сільської Ради, раніше простий бідняк, тепер виконував накази: вів реєстри покараних, зазначав у протоколах імена тих, чиє зерно «прикривалося» в пічках, чи не здавалося із хижок колгоспу. Його руки чисті — на папері. В глині під ногами і в памʼяті людей — заплямовані назавжди.

На світанку Отець Миколай, що вчора таємно відспівав в хаті баби Розалії, зібрав кілька сиріт біля старої кузні, що лишилася від часів УНР. Діти підходили тихими кроками, бо таємна служба в небезпеці могла втекти за хвилину. Вони сиділи на холодному кам’яному порозі, стискаючи в долоньках згорнутий клапоть простирадла — на пам’ять від матері, якої вже не було. Священник, одягнений у потертий сюртук, витяг із глибоких кишень хрестик і кілька сухариків, що він встиг накопичити ще взимку. 

— Беріть, діти мої, — казав він тихо, — і пам’ятайте, що Господь із нами в голодні дні. 

Його очі сльозилися, та не було жодного слова гіршого, ніж тиша — мовчазний вирок дітям, які більше не знали смаку молока.

На краю села, під розваленою ялиною, обліпленою льодом, колишній учитель Іван Коваль поклав книжку з Шевченком на коліно, відчуваючи вагу кожного рядка. Дерев’яні стільці, що колись служили підставками для кованого обладнання кузні, стали учнівськими партами під відкритим небом. Зібралися кілька дітей — без взуття, з шрамами на обличчях від обморожених щік. Вони слухали, як Іван декламує «Заповіт», а в його голосі тріпотіли невигадані зморшки: кожне слово було укладено на крижаній ковдрі їхньої свідомості. Раптово в небі почулося гуркітне ревіння — трактор Червоний Жовтень сунув селом, дорогою нищив все, що зустрітав на шляху. Діти розбіглися, Іван заховав книжку під куртку й подивився на пустище, де ще вчора вродив гарний урожай пшениці. Цього року межі полів порожні, земля поросла бур’янами, що судомно пустили коріння в напівзмерзлий ґрунт.

Марія і Петро Литвини, донька й син колишнього секретаря райкому, носили червоні комсомольські значки на грудях як докір своїм дитячим ідеалам. Вони прийшли до хатини Оксани з критикою: 

— Чому ти ховаєш зерно від колгоспу? — питав Петро, стискаючи кулаки. — За це можна втратити все: хатину, дітей, життя.

Марія дивилася, як її брат уставляє очі, сповнені нетерпіння. Вона бачила в очах Оксани тінь колишньої глибини — здавалося, вона розуміє, що соціалізм перевернув з ніг на голову все, що вони звикли називати справедливістю. Тоді Марія кинулася між ними, обережно торкнулася плеча Оксани. 

— Я бачу в очах ваших дітей майбутнє, — промовила тихо, але напевне. — Не наше. Їхнє. Якщо ми зараз віддамо останній десяток зерна, завтра не буде кому жити.

У той же момент, у повітрі застиг запитальний погляд Петра.

Того вечора Семен Бублик отримав із району черговий наказ — підвищити «показники здачі хліба» на двадцять відсотків. Йому пояснили: «Це потрібно для індустріалізації, для великих проєктів. За вас дивляться, Семене Васильовичу». З обличчям, змарнілим і затягнутим тривогою, він записав цифри в реєстр і прожогом подався до сільради, де йому наказали розіслати гінців у найбільш віддалені хати. У голові крутилося питання: «Де взяти те зерно?». Мимохіть він згадав власну доньку, яка восени випросила жменю жита в односельців, щоб спекти корж для гостей із району. Він відчув, як холод проходить по хребту — не від погрому морозу, а від враження, що сам перетворився на жорстку людину без жалю.

Надвечір, коли почало зморювати небо, до хатини Оксани підійшла Марія, несучи у вузлику з хустки кілька картоплин, знайдених у розкопаних комишах озимих. Дівчина склала їх на столі й тихо сказала: 

— Я знаю, це мало. Але разом… ми пройдемо ще одну ніч.

Оксана обережно узяла картоплини, поклала в долоню дитини. Степан подивився на коренеплід — коричневий, жорсткий, обсипався землею — і в очах його заблищало світло, яке втрачалося крізь біль кожного дня. Оксана мовчала, а на вустах з’явилася посмішка — не зі щастя, а з визнання правди, що вони все ще можуть триматися один одного попри біль.