Ми йдемо додому.
За руку.
Дещо абсурдно називати домом квартиру,що винаймаєш з друзями.Але що маємо,то маємо.
Звісно,ти підеш зранку.Усі йдуть і ти підеш.Попри цей характер і теплоту рук.
У момент мені стало огидно.Від себе,від нього,від цих туманних вулиць.До горла підійшов колючий ком.Мені здалось,що це спотворить усю цю прогулянку.Але ні,минуло.Це були сльози.
Мимохідь я глянула на сукенку,і зрозуміла яка ж я невдаха.І завжди такою була.
Ти закличу я його до себе?Звісно.Я ж огидна.
Він погоджується.Звісно.А чи залишиться до ранку?Я не запру квартиру.Нехай йде куди хоче.
Прокинувшись,вранці,я відчула тяжість теплої руки на собі.
Повернувшись,наче кінострічка,пройшла в голові лента подій.І Девід досі тут.
Я лише тихенько встала і пішла на кухню.Хочеться продовжити цю атмосферу роматичного фільму.Зазвичай, ці фільми мені здаються абсурдними,але стоячи на кухні у його білій сорочці,готуючи йому сніданок,вдихаючи його аромат.Я зрозуміла,що у цьому є сенс.
Хоча би один ранок відчую себе коханою.
З впевненістю,що приготувала гидоту,я принесла йому сніданок у ліжко.Як же мило він усміхається,і це скуйовджене волосся,куди хочеться запустити свою руку.Що я й зробила.
Це точно романтична комедія,ніщо інше.Через вікно проштовхуються сонячне проміння.І я в його сорочці,він на моєму ліжку.Якби ж не цей запах вчорашнього алкоголю з мого роту.
-Тобі пора,-розчепила верхній гудзик.
Девід лише зітхнув.Для мене цей жест приємний.
Коли я почала знімати його сорочку,нам обом стало зрозуміло,що сьогодні він не піде.