3

Я легенько оперлась спиною на спинку його дивану.

З чого ж почати.З дитинства?

Це так дико і дивно розповідати незнайомій людині про себе.Але ж кому,якщо не йому.

Він подумає,що я божевільна,якщо отак розкриваю усі карти.Але я не можу і не хочу більше тримати в собі це лайно.

Починаю розповідь тримтячим голосом.

Я народилась у невеличкому селі.Затишному,мальовничому.Знаєш,це з тих сіл,де від центральної дороги розходяться вулички,зарослі зеленими хащами.Такими вуличками можна ходити босоніж,не боячись про розбиті пляшки чи інші небезпеки,що чатують нас.Хіба що коров'яче лайно,але це не страшно.Річка,ж,поряд.

Але,правду кажучи,я погано пам'ятаю те село.Ті спогади заповнені зеленими барвами.З дідом ще рибу ловили,у мене було рожеве відерко,а осінню у те відерко я збирала картоплю на городі.Ще мене брали на поле,бо не було з ким залишити.

А зима була красивою.Я добре пам'ятаю той кусючий сніг,коли на Різдво я йшла колядувати.Так почалась моя співоча кар'єра.Потім вона на багато років припинилась,але зараз не про це.

Такі гарні ті похилені хати були.Дуже гарні.Село наше не багате було,напевне.Хати похилені,але уяви собі лише,темно надворі,лише сніг відбиває світло з вікон.Світло це було тепле,жовте,пробивалось крізь низькоякісні штори.Черепицю не було видно через сніг.А над головою зорі.

Я тоді думала,що зорі також жовті.Така ось тепла картинка.

А потім болотяна весна,тоді мене мама і забрала до міста.Але не подумай,місто провінційне.Сказала,що сільська школа нічого путнього не дасть.Мабудь,мала рацію,адже сама там провчилась.Усе хотіла віддірватись від села.

Ми жили у однокімнатній квартирі,через те часто сварились.Адже знаєш,людям потрібно відпочивати одне від одного.

Тоді я вже й осінь пригадую,вже в місті.Та дорога до школи,вкрита жовтими листками,як у тих розповідях з підручників молодших класів.Я й пам'ятаю осінь лише за горіховим запахом листків та отим неприємним запахом нових зошитів.Чому неприємним?А тому що я не дуже любила вчитися.

Ще чорнила,точно!У мене завжди текли ручки,просто прокляття якесь.

Потім,коли мама знайшла пристойнішу роботу,а мене віддала у художню школу.

Я ж ніколи не вміла малювати.Але мене потрібно кудись було віддати,щоб сама вдома не сиділа.

Там я зустріла свого найкращого друга,чи перше кохання.Й сама незнаю.Досі.

Мені ж років 12 було,може й менше.

Він так красиво малював,я просто була певна,що це мрія його життя.

Ти собі й уявити не можеш,як я намагалась краще малювати,скільки сили і часу на то тратила.

Лише потім,чисто по-секрету,він мені розповів,як ненавидить цю художку і що його змушують туди ходити.Ми йшли додому,це був листопад чи грудень,а може й лютий.Холодно було і болото мішалось під ногами.Нам було по дорозі,тому й спілкувались,напевне.У цей вечір ми й поцілувались вперше.

А може й не в цей.

Факт у тому,що згодом він припинив ходити у художку,а я продовжила.Незнаю чому.

Може,щоб не сидіти самій вдома?

Потім виявилось,що цього хлопчину забрав тато із собою,десь закордон.

Так і закінчилось моє перше кохання.

Воно й досі нудко пахне мені ватманами,фарбами та простими олівцями,що вперто лишали сліди на руках.