Страшний випадок

“Якщо ви вночі прокинулися від неочікуваного звуку, схожий на ридання; а після короткого непорозуміння побачили чоловіка за вікном - не лякайтесь, навіть якщо ви живете на останньому поверсі багатоповерхового будинку і не можете зрозуміти як таке можливо. він вас побачить навіть якщо навкруги вас буде ціла стіна темряви, йому це не заважає, він любить такі ігри, йому подобається коли він вас бачить, а ви на відстані витягнутої руки не побачите. Це ваш новий друг. Його худі пальці впиваються у віконні рами, довгу шию поки що не видно, що довше ви дивитеся на нього, то все більше вас лякають великі та глибокі очі, як і посмішка від вуха до вуха; хоча, гадаю, зараз ви бачите лише частину його обличчя...”

Я вжахнувся, коли вперше підняв з-за дивану цей записник, старий папір мав вже жовтий колір.

Гадаю, варто пояснити все з самого початку, щоб ці фрагменти вклалися у вашій голові у цілісну картину. Я — юрист, що тільки закінчив академію. Я влаштувався на роботу, хоча платять тут не так багато, як думав, але у мене все ще попереду. Менше з тим, переїхавши від батьків, винайняв найдешевшу квартиру поблизу місця роботи. Це доволі затишна кімната для не найбагатшого і трохи небезпечного району міста. Квартира мала загалом три приміщення: спальня(найбільша за площею), кухня (середнього розміру, але для життя однією людини такої кількості місця було достатньо) та ванна кімната (найменша, вона настільки мала, що пройти від одного кута до іншого можна лише за три кроки); відверто кажучи, спершу я був здивований як в таку труну вмістилося так багато меблів. Квартира хоч і була старенька, але мала абсолютно все для комфортного життя, мені сподобалося нове місце, швидко до нього звик і став називати своїм новим домом.

До одного інциденту...

Розумію, текст може бути написаний в трохи хаотичному порядку, але цьому є пояснення, і, сподіваюсь, ви мене зрозумієте. Пояснення просте: відчуття невимовного страху та жахлива, майже надприродня паніка.

Це сталося у вихідний день, у суботу. Справа в тому, що вирішив ретельно прибратися у новій квартирі, плани були такі грандіозні, а бажання таке сильне, що моє не дуже м’язисте тіло змогло пересунути велику шафу, та й не тільки шафу. Я прибрав величезну кількість пилу, павутини, рештків їжі (схоже, минулі орендарі були не дуже заклопотані чистотою та охайністю свого помешкання). Свою чергу очікував диван; трохи пересунувши його я помітив, що леноліум (яким підлога була суцільно вкрита у спальні та на кухні) прорізаний у вигляді недовершеного квадрату. Наче за ним щось ховалося. Моє підсвідоме людське припущення виявилося істинним.

Блокнот, завернутий в пакет та обмотаний скотчем був схований під ледве помітним прорізом під леноліумом і під масивним диваном. Складалося таке враження, що автор цього не хотів, щоб це хтось читав. Але чому?

Мене переповнювала дитяча, відома нам усім допитливість; вона була такою могутньою, що іншу частину квартири я прибрав швидко, та після того одразу сів розкривати цей пакет, замотаний скотчем.

На перші сторінці був як раз той уривок, що промайнув на початку моєї розповіді. Частина щоденнику була списана. На кожній сторінці почерк різний, літери хаотично стрибали з рядка на рядок і ніяк не хотіли вкладатися в одну лінію, наче його заповнювали багато наляканих людей. Розібрати текст у мене майже не вийшло, він зрозумілий лише на перших трьох сторінках, далі — суцільне нелогічне божевілля, написане темною,червоно та синьою пастою.

“Намагайтеся не відводити *(неможливо розібрати)* від нього. Пограйте , ви же не хочете ображати нових друзів? Таких друзів, як він точно не хочете. Ви все ще тримаєте *(неможливо розібрати)* на ньому? Як тільки ви втратите контакт, то будьте певні, що наступної ж секунди він *(неможливо розібрати)*...”.

Деякі слова були стерті, але частина з них містила виділені літери. Вони складалися у слова “погляд” та “зникне”. Автор наче боявся цих слів.

“Він, як лякливий великий жук: тільки відвели *(неможливо розібрати)*, він одразу тікає. Але все ж таки ці створіння відрізняються... Комаха зникає через страх перед людиною, а істота — через прагенння наблизитись до жертви; це така гра в якій лише один переможець... У системі людина-тваринка жертва завжди тваринка. У системі істота-людина все абсолютно навпаки. Якщо ви втратили контакт, вам залишається лише *(неможливо розібрати)* і чекати, сподіватися, що воно вас не знайде, а головне... головне не втратити глузд...”

У мене в голові з’явилася рятівна думка, яку мозок прийняв за істину лише для того, щоб відтягнути час, не збожеволіти раніше ніж треба; можливо, щоденник з такими записами — це просто жарт минулих орендарів.

Жадібність людської природи до знань спонукала мене продовжити досліджувати рукопис.

“ Розумієте, як тільки люди почали згуртовуватися в плем’я, общини, тощо; як тільки люди почали розуміти своє власне “Я”; як тільки люди почали самоідентифікувати себе та причисляти до певної групи за певною ознакою... тоді люди стали по-справжньому сильними. З того моменту вони підкорили всіх тварин, деяких навіть повністю знищили. Система людина-тварина, в якій за твариною назавжди закріпився статус жертви. Поки я пишу це, на мене з вікна споглядає тварина, що намагається бути схожою на людину. Тепер ця система похинтулася, за homo sapiens закріпився статус жертви. Якщо ви читаєте цей рукопис, то... покиньте цю багатоповерхівку якомога швидше. Тут... *(неможливо розібрати)*”

Я поклав щоденник на стіл, дочитати не вдалося через нерозбірливий почерк автора. Мене все не покидало відчуття, що це жахливий жарт, десь мене має знімати захована відеокамера, а в двері постукають і скажуть, що це був пранк, а потім викладуть в якусь соціальну мережу на канал з кумедними відео. Проте нічого подібного.

Мені стало цікаво чому минулі орендарі покинули цю квартиру і зателефонував власнику квартири. Він був постійно чимось зайнятий, навіть коли попросив оглянути квартиру власник не з’явився, володар залишив ключі під килимом, сказав зателефонувати йому, коли огляну її. Це було дивно, на дзвінок він також не відповів.