32 частина

                                   32  частина
   Родина Мартиненків обідала на терасі, насолоджуючись останнім літнім теплом. 
-У Артура знову телефон поза зоною, може у нього зовсім немає коштів, навіть щоб поповнити рахунок на телефоні? А може в нього зламався телефон, а новий немає за що купити?- розгублено промовила Діана, весь час терпляче набираючи раз за разом його номер.
-Справді, Дмитре, невже ми все так залишимо?- дружина поглянула на  Мартиненка.
-Саме так! Залишимо все, так як є, і будемо насолоджуватися падінням Королів!- задоволено посміхаючись, промовив Дмитро Іванович.
-Я Артура кохаю! І мені байдуже, що він тепер бідний,- надула пухкенькі губки Діана, ображено поглянувши на батька.
-Добре, доню, добре! Тато все владнає, не хвилюйся,- заспокоїла доньку Людмила.
-Так, доню, я все владнаю, не хвилюйся! Королі тепер будуть цілувати нам ноги, а твій Артур нікуди від тебе не втече!
  Пообідавши, Діана сіла в авто разом з охоронцями та водієм і поїхала в супермаркет, а потім, завантаживши машину великими пакетами з продуктами, поїхала в село до будинку Королів.
   Інесса Вікторівна, яка вже трішки заспокоїлася і  приводила до ладу клумбу перед вікнами, вражено дивилася як охоронці заносять великі пакети, а за ними гордо йде Діана.
-Доброго дня, Інессо Вікторівно! Це все вам! А де Артур? Я йому гостинці привезла, купила все, що він любить, все, що було в маркеті.
-Дякую, Діаночко! А Артура вдома немає, він працює...
-Шкода, я вже скучила за ним, хотіла побачити його і хоч поговорити,- зітхнула Діана.
-Не засмучуйся, сонечко, ви обов"язково зустрінетеся!
-Інессо Вікторівно, я хочу з вами поговорити про Артура.
-Так, звичайно, люба, давай поговоримо про нього.
-Я хочу щось зробити, щоб підняти йому настрій. Але що  краще зробити? Відвезти його на відпочинок на берег Індійського океану, обновити гардероб, купити дорогі  чоловічі прикраси чи що? Порадьте, що мені краще купити?
-Дякую тобі, дівчинко моя, я бачу, що ти щиро кохаєш Артура, тому в мене є ідея...
   Поговоривши з Інессою Вікторівною, Діана поїхала додому, так і не дочекавшись Артура.
   Артур повертався додому ввечері, після того як разом з Маргаритою вони закінчили поратися по господарству. В його машині закінчився бензин, і тому він йшов пішки. Замислившись, він не відразу помітив, що біля нього зупинився чорний позашляховик. 
-Хлопче, сідай в машину, нам треба поговорити!- почувся з авто владний голос Мартиненка.
   Артур, зітхнувши, сів в салон. Мартиненко  з насмішкою дивився на нього, розглядаючи його простий одяг - чорну футболку та старенькі джинси.
-Як у тебе справи? - поцікавився він у Артура.- Чи вдалося знайти роботу?
-Так, я працюю в фермерському господарстві, Дмитре Івановичу, я...
-Ти досі називаєш мене Дмитром Івановичем? Не треба, називай краще батьком, адже незабаром ти станеш моїм зятем...Гарне село, мені подобається. Але Діана тут жити не буде, вона не звикла до таких умов, а навіть якщо і звикне, то я не хочу, щоб вона тут жила. Тож що ти збираєшся робити далі?
-Я не знаю,- чесно зізнався Артур.
- То може ти хочеш, щоб я вирішив це питання?- з натяком запитав Мартиненко.
-Зупиніть, будь ласка, ось мій будинок!- промовив Артур, навмисно уникаючи розмови.
-Ну що ж, гарного тобі вечора, зятю!
-Дякую, вам теж!- Артур вийшов із авто і швидко зайшов у хатину.
   Інесса Вікторівна сиділа на старенькому дивані і чекала на нього. Артур, побачивши великі пакунки, які стояли на кухні, здивовано промовив:
-Мамо, що це? 
-Це гостинці і продукти від Діани, це вона купила все для нас і привезла...
-Навіщо? Її хтось просив робити це?!!- обурено промовив Артур.
-Синку, як у тебе справи?- Інесса Вікторівна уважно поглянула на нього.
-Добре, мамо, я працюю у господарстві дядька Маргарити, звикаю потихеньку до сільського життя.
-Але ж це не для тебе! Я тебе не для того ростила, щоб ти чистив гній на фермі!
-А що тут такого? 
-Справа в тому синку, що в тебе завжди все було, був достаток, а тепер тобі доводиться тяжко працювати на когось, щоб заробити копійки на життя.
-Ні, мамо, це зовсім не тяжко,- зітхнув Артур.
-А ти вже звик до цього будинку?- поцікавилася Інесса Вікторівна.
-Не знаю.
-Тобі  тут тяжко, адже ти ніколи не жив у селі, лише інколи приїздив до дідуся і бабусі в гості. А я в своєму дитинстві жила в будинку, ще біднішому, ніж цей. Я тоді дуже заздрила тим дітям, які жили в достатку. Я відчувала себе такою нікчемною поряд з тими, хто був з багатшої сім"ї, а з часом зрозуміла, що для того, щоб жити достойно, потрібні гроші, і я зробила все, щоб твій батько став багатим, щоб ми ні на кого не працювали...Арчі, послухай мене, не смій відмовлятися від Діани! Не смій її покинути! Інакше все життя будеш шкодувати про це! Зрозумів?- промовила вона, благально поглянувши на сина.
-Мамо, невже ти не розумієш, що ми продаємо себе Мартиненкам?- Артур  з відчаєм поглянув на матір.
   Інесса Вікторівна мовчала. Артур зрозумів, що вона образилася.
-Добре, мамо, на добраніч, я пішов спати!-він поцілував матір і пішов у свою кімнату.
   Прокинувшись вранці, Артур вийшов на подвір'я в одних лише шортах і вмився холодною водою з рукомойника, підставивши своє обличчя під холодні краплі джерельної води. Почувши, що біля їхнього двору зупинилося авто, він підняв голову і побачив Діану, одягнену в яскравий коротенький сарафан. Вона стояла і з захопленням розглядала його спортивну фігуру з накачаним торсом.
-Артурчику, привіт! - посміхнулася вона і поцілувала його в щоку,- швиденько збирайся, у мене для тебе є сюрприз!
-Який сюрприз? - спохмурнів Артур.- У мене немає часу на поїздки, мені потрібно на роботу!
-Нічого страшного, на роботу сьогодні ти можеш не йти,- посміхнулася Діана,- я тебе вже відпросила у Маргарити!
-Що?!!- обурився Артур.- Ти телефонувала до Маргарити?!!
-Так, а що тут такого? Поїхали швиденько!
-Я нікуди  з тобою не поїду!- сердито вигукнув Артур.
   До нього підійшли охоронці, з якими приїхала Діана :
-Артуре Романовичу, Ви не зрозуміли? Це наказ пана Мартиненка! Негайно сідайте в авто!
  Поглянувши на них, Артур зітхнув:
-Гаразд,  лише одягнуся!
  Одягнувшись, він сів в авто поруч з Діаною на задньому сидінні.
-Це тобі,- промовила Діана і простягнула йому невеликий пакунок.
-Що це?- Артур підозріло поглянув на пакунок.
-Подарунок!- загадково посміхаючись, промовила дівчина.
   Обережно розпакувавши пакунок, Артур побачив новенький айфон.
-Що це? Навіщо?- здивовано запитав він у Діани.
-Твій телефон останнім часом був майже завжди вимкнутий, тож  я купила тобі новий, адже не могла до тебе дозвонитися. А я хвилююся за тебе, і коли не чую твого голосу, завжди сумую.
   Артур віддав їй коробку і твердо промовив:
-Дякую, звичайно, але у мене є телефон, він не зламався. Просто я не хотів ні з ким розмовляти...Але якби навіть у мене й не було б телефона, цей подарунок я б не прийняв...Вибач! 
    Віддавши Діані телефон, він ображено відвернувся  від неї до вікна.
-Ти гніваєшся на мене? Так? Але чому? Чим я це заслужила?- розгублено промовила Діана, ледве стримуючи сльози.- Я не думала, що ти такий гордий...Пробач, коханий! 
   Авто зупинилося біля маєтку Мартиненка, і в супроводі охорони Артур з Діаною зайшли в будинок. Серед вітальні стояв святково накритий стіл, за яким сиділи батьки Діани, а також Стас, Філ і Крісті.
-Любий, а ось і сюрприз! - посміхнулася Діана,- я запросила твоїх друзів, щоб підтримати тебе морально і підняти тобі настрій.
-Діти, швиденько сідайте до столу,- Людмила Мартиненко гостинно запросила їх до столу.- Ми чекали лише на вас!
   Артур мовчки сів за стіл і похмуро поглянув на друзів.
-Арчі, що з тобою? Тобі не сподобався мій сюрприз?- нахилившись до нього, розгублено прошепотіла Діана,- ти став такий сумний...
-Діано, припини! Поговоримо потім,- прошепотів їй у відповідь Артур.
-А зараз я надаю слово своєму майбутньому зятю, який зовсім скоро стане господарем цього дому,- промовив Мартиненко, тримаючи в руках келих із вином.
-Дмитре, залиш хлопця в спокої!- прошепотіла йому на вухо дружина.
-Ні, люба, нехай він скаже своє слово!- Дмитро Іванович строго поглянув на неї.
   Артур, зітхнувши, підвівся:
-Дорогі друзі, можливо ви й не повірите мені, але я не знав про цей сюрприз. Дякую вам за підтримку, я дуже радий бачити вас тут, поруч з собою в такий нелегкий для мене час. Дуже дякую!
-І це все?- Мартиненко строго поглянув на нього.-Міг би подякувати своїй нареченій за цей сюрприз!
-Дмитре!- Людмила штовхнула його в бік.- Припини!
-Дякую,- тихо промовив Артур, звертаючись до Діани.
-Немає за що, коханий!- щасливо посміхнулася вона.
-Дмитре, якщо ти вже все сказав, давай вип'ємо каву на терасі, не будемо заважати молоді, нехай відпочивають,- Людмила Мартиненко підвелася з-за столу.
-Добре, кохана, ходімо,- погодився Мартиненко і вийшов слідом за дружиною.
-Тату, зачекай! Нам треба поговорити!- Діана вибігла слідом за батьком, залишивши Артура з друзями.
-Доню, в кого ти така вперта вдалася?- зітхнув Дмитро Іванович, втомлено сівши в плетене з лози крісло на терасі.
-Звісно, що в тебе! В кого ж іще?- посміхнулася Людмила, обіймаючи доньку.
-Потерпи трішки. Артур вже в будинку, і нікуди звідси вже не дінеться! Навіть якщо й захотів би, то  не дінеться нікуди,- заспокоїв доньку Мартиненко.
-Тато все зробить так, як домовлялися. Не наполягай доню, трішки почекай,- запевнила Діану мама.
-Я хочу його порадувати! Хіба я так багато хочу?
-Ввечері  порадуєш, повір татові! Всьому свій час! А зараз іди до гостей!
-Дмитре, а дівчинка має рацію!- Людмила поглянула на чоловіка.
-Не тисни на мене, я й так скоро з глузду з'їду через цього неприкаяного зятя,- зітхнув Дмитро Іванович.
-Заспокойся, він вихований хлопчик, навіть зайвого слова ніколи не скаже!
-Ось і я про це кажу! Сидить, мовчить, ніби арабський принц!
   Діана повернулася до гостей. До вечора вони відпочивали, розважалися, грали в ігри, купалися в басейні і веселилися. Лише Артур похмуро сидів і був сумним та невеселим. Він весь час думав про Маргариту.
   А вона була розгубленою і засмученою, дізнавшись від Діани, що Артур буде сьогодні з нею. Але все-таки нарешті взяла себе в руки і Антон відвіз її в місто, в лікарню до дядька. 
   Вийшовши з лікарні, Маргарита попросила Антона, який чекав її в авто, відвезти її на набережну. Там вона сиділа на своєму улюбленому місці і довго дивилася, як хлюпочуться хвилі об кам'яний берег набережної.
-Я знав, що ти  сьогодні захочеш приїхати саме сюди,- тихо промовив Антон і присів поряд.
-Так, мені подобається тут.
-Про Артура думаєш?
-Ні, просто дивлюся на море...Ти гадаєш, що Артур - єдиний про кого я думаю двадцять чотири години на добу?- сумно посміхнулася Рита.
-Ну добре, давай поговоримо про щось інше,- погодився Антон.- Наприклад, про те, що ти любиш. Я знаю, що ти любиш шоколад.
-Так! Це правда!- промовила Рита,- я обожнюю шоколад.
   Антон посміхнувся і дістав із кишені шоколадку.
-Тоді тримай!
-Дякую...Артур до такого б не додумався навіть...
-От бачиш, ти все одно думаєш про нього,- сумно зітхнув Антон.
-Вибач.
-Давай не будемо зараз про нього говорити... Між вами...
-Між нами нічого не було,- оаустивши очі промовила Рита.
-Я знаю...