29 частина

                                  29 частина
   Вранці Артур приїхав забрати Маргариту в місто, адже у них була запланована зустріч з психологом.
   Рита вже чекала на нього, вона мовчки сіла в авто і виглядала сердитою.
-Доброго ранку, кохана!- привітався він, цілуючи її в щічку.
   Маргарита кинула на нього сердитий погляд і буркнула:
-Привіт!
   Декілька хвилин вони їхали мовчки. 
-Ти коли-небудь була у психолога?- поцікавився Артур, уважно слідкуючи за дорогою.
-Ні,- сухо відповіла Маргарита.
-Я теж не був...Вибач мені за вчорашнє, просто я, коли побачив тебе із тим блондином, ледве з глузду не з'їхав від ревнощів!- промовив Артур, винувато поглянувши на Риту.
-Ми взагалі-то зустрілися з ним, щоб поговорити про наше з тобою розлучення,- з докором промовила вона, кинувши на Артура сердитий погляд.
-Гаразд, можливо я й винен, можливо перегнув палицю. Але чому ти гніваєшся? Давай краще домовимося, що доки ми не розлучимося, ніяких вечорів з іншими проводити не будемо!-запропонував він.
-Та невже? А як же Діана?- запитала  Маргарита з сарказмом у голосі.
-З Діаною теж не буде ніяких зустрічей, обіцяю! А якщо ти захочеш повечеряти - подзвони мені, і ми повечеряємо в найшикарнішому ресторані нашого міста! Згода?
   Маргарита промовчала і нічого не відповіла. Вона з хвилюванням чекала зустрічі з психологом, сидячи в кабінеті в призначений час. Миловидна дівчина років тридцяти з бездоганною фігурою і зовнішністю янгола привітно до них посміхнулася, представившись Катериною, і почала свою бесіду.
   Поговоривши з Артуром та Маргаритою півтори години, вона промовила:
-Ну що ж, на сьогодні нашу консультацію закінчено. Чекаю  вас через три дні, зараз я вам напишу домашнє завдання, яке вам потрібно виконати до наступної нашої зустрічі.
   Артур з Маргаритою розгублено поглянули один на одного.
-Вибачте, але про яке домашнє завдання ви говорите?- роздратовано промовив Артур.- Що значить "я  чекаю вас через три дні"?
-А що тут не ясно? Через три дні ми зустрічаємося на наступному сеансі,- терпляче промовила Катерина, подарувавши Артуру свою сяючу посмішку.
-Але нам не потрібні сеанси, нам потрібен ваш висновок для суду, щоб розлучитися,- втрутилася в розмову розгублена Маргарита.
-Я знаю, але я не можу дати вам цей висновок за одну консультацію,- пояснила психолог,- щоб отримати його, потрібно відвідати декілька сеансів.
-Але нам потрібно розлучитися!- намагалася пояснити їй ситуацію Маргарита.
-Якщо потрібно розлучитися, то ви не розлучитеся  без мого висновку. Але якщо це розлучення зробить вас щасливими, то я вам його напишу, але наступного разу. До побачення і гарного вам дня!
   Янгол на ім'я Катерина попрощалася з ним і зникла за дверима свого кабінету, залишивши розгублених Артура та Маргариту в коридорі.
-Що це було?- здивовано промовив Артур, дивлячись на Маргариту.
-Не знаю...Хіба так  повинно бути?- розгублено запитала вона.
-Не знаю...
   Артур відвіз Маргариту до дядька в лікарню, адже саме в цей день йому повинні були робити важливі обстеження в кардіологічному центрі. Тож весь день вона провела в місті, вирішуючи проблеми, пов'язані з здоров'ям найріднішої людини. 
   Додому Артур її відвозив вже ввечері. Траса, якою вони їхали, в такий час була майже порожньою. Населених пунктів між містом та селом, в якому жила Маргарита, було зовсім мало, всього декілька, а основну частину маршруту займали поля та лісові насадження вздовж дороги.
   На одній із таких безлюдних ділянок траси авто раптом заглохло.
-А це ще що таке?- здивовано промовив Артур, відстебнувши пасок безпеки і вийшовши із авто. 
   Він підняв капот і довго зазирав під нього, намагаючись зрозуміти причину зупинки двигуна.
-Що сталося?- стурбовано запитала Маргарита.
-Не знаю,- зітхнув Артур,- я ж не спеціаліст, мені завжди ремонтували в СТО.
-І що ми будемо робити?
-Зараз зателефоную до знайомих автомеханіків,- Артур дістав із кишені телефон,- що за чортівня...Зв'язку немає,- розгублено промовив він.
   Маргарита  дістала свій телефон і поглянула на екран.
-І в мене немає зв'язку...Це місцевість така, ми ж зараз в балці знаходимося,- тихо промовила вона. -І що тепер?
-Не знаю...Будемо чекати поки хтось  проїзджатиме тут і сподіватися, що  нам якось допоможуть.
   Вони  вийшли з авто, ввімкнувши аварінки, і  почали уважно вдивлятися в темряву, намагаючись розгледіти світло від фар автомобіля, який наближається до них. Але навкруги була лише темрява і тиша. 
   Серпневі ночі вже стали прохолодними, тож незабаром Маргарита почала кутатися в кофтинку.
-Ти змерзла?- Артур стурбовано поглянув на неї.
-Трішки,- промовила Рита.
-Сідай в авто, зігрійся, а я буду виглядати сам.
   Артур зачинив за Маргаритою дверцята, а сам, кутаючись в джинсову легку куртку, сперся об капот, продовжуючи вдивлятися в темряву. Раптом в невеликому лісі, біля якого вони зупинилися, почувся тріск сухих гілок і якісь дивні звуки. Артур злякано оглянувся, а потім відчинив дверцята і сів на сидіння, переводячи подих.
-Що це?- злякано промовив він, уважно вслухаючись в звуки, схожі на  виття дикого звіра чи голосіння нічного птаха.
-Здається, сова,- промовила Маргарита, прислухавшись до звуків.
-А раптом це вовк?- тихо запитав Артур.-Тут же, напевно, водяться вовки і лисиці...Вони можуть нас з'їсти!
-От і прекрасно, не треба буде розлучатися,- посміхнулася Рита.
-Не жартуй так, Марго!- обурився Артур.-Це зовсім не смішно!
-А я і не жартую...Нехай спочатку той вовк прийде сюди, Арчі, а потім ми вже будемо думати що робити,- заспокоїла його Маргарита, закутуючись в кофтину.
-А раптом нам доведеься тут просидіти всю ніч?- Артур знову подивився на свій телефон, сподіваючись, що зв'язок вже з'явився,- що ми будемо робити?
-Нічого. Будемо спати тут, в авто. В авто ми з тобою ще й не ночували.
-Це точно,- посміхнувся Артур, зручно вмощуючись на кріслі,- ми стільки разів спали з тобою в одному ліжку, але чоловіком та дружиною так і стали,- зітхнув він.
   Маргарита промовчала.
-Марго, дай мені руку,- тихо промовив Артур,- ми будемо триматися за руки й дивитися на зоряне небо...
-Арчі, ти й справді ненормальний?- Маргарита здивовано поглянула на нього.
-Так, ненормальний, але не настільки ненормальний, як Антон,- відповів він.
-Досить теревенити! Дивись на зорі, в місті ти їх не побачиш,- тихо промовила Маргарита і простягнула йому свою руку.
   Вони мовчки дивилися на зорі, відчуваючи як їхні повіки повільно злипаються.  Розбудило їх яскраве світло фар, яке світило їм прямо в лобове скло.
  Зрадівши тому, що нарешті хоч якийсь транспортний засіб з'явився на цій дорозі, вони вискочили з авто і побачили трактор, який зупинився поряд з ними.
 -Доброї ночі! Вам допомога потрібна?- тракторист років п'ятидесяти невисокого зросту стурбовано поглянув на Артура.
-Так, потрібна! Ви можете нас взяти на буксир? Нам потрібно добратися в Соколівку,- запитав Артур у чоловіка.
-В Соколівку?  Добре,- тракторист підчепив авто Артура аварійним тросом і на буксирі доправив до двору Ігоря Петровича. 
   Втомлені Артур з Маргаритою попили чаю і  нарешті лягли відпочивати.