24 частина

                             24  частина
   Зайшовши в будинок, Маргарита побачила в вітальні Інессу Вікторівну, яка сиділа на велюровому дивані  молочного кольору і тримала в руках червону оксамитову скриньку для прикрас.
-Арчі, синку,- промовила вона до Артура, який зайшов слідом за Маргаритою в дім,- поглянь, який подарунок я купила для Діани. Не підемо ж ми в гості з пустими руками,- вона відкрила скриньку і дістала звідти золоту каблучку, прикрашену дорогоцінним камінцем, який виблискував під сонячними променями, що падали в кімнату крізь велике панорамне вікно.
   Рита вражено дивилася на каблучку, на Артура та на Інессу Вікторівну.
-Рито, ану приміряй її на свою руку,- промовила та,- мені здається, що у вас з Діаною однакові пальчики.
   Не давши Маргариті сказати жодного слова, Інесса Вікторівна одягла каблучку їй на безіменний палець лівої руки.
-Боже, яка краса!- захоплено вигукнула вона, милуючись прикрасою.- Сподіваюся, що Діаночці сподобається наш подарунок!
   Маргарита дивилася на Артура очима, повними сліз. Він взяв її за руку і обережно знявши каблучку, повернув прикрасу матері.
-Мамо, Рита втомилася, вона хоче відпочити. Йди, кохана, трішки заспокойся, поспи і відпочинь,- звернувся він до Рити і провів її до сходів, які вели на другий поверх до їхньої спальні.
   Маргарита, розплакавшись, швидко побігла сходами, а Артур поспішив за нею.
-Мамо, навіщо ти з нею так?- з докором прошепотів він Інессі Вікторівні, перехилившись через перила.
-А що я такого зробила?- мати здивовано знизала плечима, ховаючи каблучку назад у скриньку.
   Маргарита забігла у спальню і ридаючи, замкнула за собою двері на внутрішній замок.
-Марго!- Артур поторсав двері за ручку, намагаючись їх відчинити.- Марго, відчини! Будь ласка!
   Рита не відповідала. Ридаючи, вона опустилася на підлогу і з розпачем дивилася на своє відображення  у великому дзеркалі.
-Мені вже немає чого втрачати,-гірко думала вона, дивлячись у дзеркало,- у мене все одно нікого і нічого немає в цьому житті, окрім дядька...Саме його мені і не хочеться засмучувати...Що саме привело мене до тями і відкрило очі - та обручка чи боягузство Артура? Господи, куди я дивилася і що робила?-вона дістала валізи і почала пакувати  речі.- А раптом він захоче  мене зупинити?- думала вона.- Та нехай і сподівається, мене вже нічого не зупинить! З мене досить!
   Вона зібрала речі і вийшла із валізами із кімнати. Артур стояв під дверима.
-Марго?- він здивовано поглянув на неї.- Ти куди?
-Гру закінчено, Артуре, ти вільний! У тебе більше немає дружини. Прощавай,- спокійно промовила вона і пішла до виходу.
-Рито, ти йдеш від нас?- Ніна злякано поглянула на дівчину.- Не йди, не треба!
-Я більше не можу так, Ніно,- зітхнула Рита і відчинила двері.
   Вона йшла повільно, до останньої хвилини сподіваючись, що Артур все-таки зупинить її, але він  стояв мовчки і лише  розгублено дивився на неї.
-Рито, Рито, зачекай!- Ніна вибігла за нею на вулицю і обняла на прощання. 
    Артур теж вийшов слідом за ними на вулицю, але так само стояв мовчки, не промовивши жодного слова.

   Маргарита зупинила таксі і поїхала, а Артур так і не наважився її зупинити. Він зайшов в спальню і з сумом дивився на порожні полички в шафі, де зовсім нещодавно були складені речі Маргарити, а потім помітив на підлозі їхнє весільне фото. 
   Взявши фото до рук, він довго дивився на нього, а потім вийшов з будинку, сів у авто і швидко виїхав з двору.
   Інесса Вікторівна, зібравшись в гості до Мартиненків, так і не дочекалася Артура. Роман Вікторович навідріз відмовився їхати з нею.Вона декілька разів набирала номер сина, але його телефон було вимкнено.
-Ну добре, я не буду чекати його, поїду сама,- зітхнула Інесса Вікторівна, причепурюючись в черговий раз перед дзеркалом,- Мартиненки нас вже зачекалися.- А як тільки той гуляка повернеться додому, нехай відразу мчить до них!
-Інно, мені здається, що він не приїде туди,- скептично посміхнувся Роман Вікторович, поглядаючи на свою божевільну дружину.
-Якщо він не з'явиться до Мартиненків, я його вб'ю!
-Інно, у нього є прекрасна і чарівна дружина, тож невже ти думаєш, що він залишить її вдома саму і приїде до того розбещеного вередливого дівчиська?
-Замовкни, Романе, прошу тебе! І не заважай мені влаштовувати життя сина!- сердито промовила Інесса Вікторівна, виходячи із дому.

   В домі Мартиненків її радо зустріли господарі разом з Діаною.
-А де пан Роман?- поцікавився Дмитро Мартиненко, спохмурнівши, побачивши Інессу Вікторівну саму.
-А де Артур?-засмучено промовила Діана.
-У моїх чоловіків з'явилися невідкладні справи, вони просили у вас вибачення,- ніяково посміхнулася Інесса Вікторівна.
-Тобто Артура не буде?- розчаровано запитала Діана.
-Ні, Діаночко, він буде, але пізніше, не хвилюйся,- Інесса Вікторівна намагалася заспокоїти бідну дівчину.
 -Ну що ж, давайте будемо вечеряти, а Роман Вікторович і Артур приєднаються до нас пізніше,- зітхнув Мартиненко, сідаючи до столу.
   Час йшов, а Артур не з'являвся.
-То Артур не приїде?- знову запитала Діана, намагаючись стримати сльози розчарування.
-Приїде, обов'язково приїде,- запевнила її Інесса Вікторівна.- Вибачте, я на хвилинку.
   Вона вийшла на терасу і вкотре набрала номер сина, але його телефон і досі було вимкнено. Тремтячими руками вона набрала номер чоловіка.
-Романе, Артур вдома?- схвильовано запитала вона у нього.
-Ні, його вдома немає,- відповів Роман Вікторович, відірвавшись від книги.- А хіба він не з тобою?
-Ні, його тут немає! Він не прийшов! Ми зганьбилися перед Мартиненками! Коли він з'явиться додому, негайно відправ його до них!
-Не хочу тебе засмучувати, дорогенька, але він не прийде туди!
-Це ганьба!- з відчаєм у голосі прошепотіла Інесса Вікторівна і відключилася.
   Роман Вікторович поклав книгу на стіл і вийшов із своєї спальні. Пройшовши коридором, він підійшов до спальні сина і тихенько постукав у двері.
-Артур! Ти вдома?
   Не дочекавшись відповіді, він знову постукав:
-Рито, можна зайти?
   У відповідь пролунала тиша. Роман Вікторович натиснув ручку і дврі кімнати відчинилися. Спальня була порожньою, ні Артура, ні Рити в ній не було. Шафа для речей була відчинена навстіж, і речей Маргарити в ній теж не було.
   Роман Вікторович спустився на перший поверх і побачивши там Ніну, стурбовано запитав:
-Ніно, що сталося в цьому домі? Де Маргарита?
-Вона зібрала речі і поїхала звідси,- сумно промовила прислуга.
-Як поїхала? А де Артур?
-Не знаю, пане.
   Коли додому повернулася розлючена Інесса Вікторівна, Роман Вікторович чекав її у вітальні.
-Господи, який сором! Ми осоромилися на все місто!- кричала вона, хапаючись за серце,- і все через Артура і через тебе! Як  тепер після цього сорому  ми будемо  дивитися в очі Мартиненкам?
-Ти сама  хотіла поріднитися з ними, а не ми! Ти навмисно зруйнувала шлюб Артура! Маргарита зібрала речі і пішла від нас! А Артур взагалі зник і не відповідає на дзвінки! Ти цього добивалася? Цього хотіла? Вітаю, тобі вдалося розлучити дітей!- суворо, на підвищених тонах вигукнув  Роман Вікторович. 
-Ой, мені погано!- застогнала Інесса Вікторівна і впала на диван.- Здається, в мене тиск підскочив!
-Ніно, принеси будь ласка тонометр,- гукнув Король-старший покоївці.
-Ти уявляєш, Ніно, цей негідник Арчі не прийшов до Мартиненків,- простогнала Інесса Вікторівна, поки Ніна вимірювала їй тиск.- Невдячний! А тепер я ще й залишилася винною в тому , що Маргарита пішла від нього!
-Заспокойтеся, пані, вам не можна хвилюватися! Я зараз принесу ваші ліки!
   А Артур тим часом сидів на набережній, вимкнувши телефон. Він зняв з пальця свою обручку, довго крутив її в руці, і замахнувшись, хотів викинути її в море, але подумавши, вкинув її в кишеню футболки і сівши за кермо, помчав за місто. 
   Він був впевнений, що Маргарита повернулася в село до дядька, і їхав саме туди. Всю дорогу він зосереджено думав про неї, і про те, що повинен їй сказати, і не звернув уваги на те, що за ним слідом від самої набережної слідує чорне авто, яке належало Антону.
   Маргарита,і справді, повернулася в село. Дядько, побачивши її зітхнув і промовив:
-Дочко, з твоїм щлюбом покінчено?
-Так, дядьку.
-Ти все вірно зробила, дівчинко! Не сумуй!
   Зайшовши в свою кімнату, Маргарита почала розпаковувати свої валізи, а потім присіла на ліжко і зняла з пальця свою обручку.
-Досить! -прошепотіла вона, поклавши її на стіл,- досить! Нехай все нарешті закінчиться якнайшвидше!
   Розклавши речі, вона лягла спати, але ніяк не могла заснути. Тому  пішла на кухню заварити собі чай. І раптом почула, як біля двору зупинилося авто і почали валувати собаки.
   Відсунувши фіранку, вона визирнула у вікно і побачила Артура, який стояв біля воріт і сумно дивився на неї.
-Марго! - промовив він, дивлячись на неї очима, повними сліз.
   Маргарита мовчки стояла, плакала і дивилася на Артура. Ні вона, ні Артур не помітили як біля сусідського будинку зупинилося авто Антона.
-Марго, повернися! Благаю!- Артур благально дивився на неї.
-Йди геть звідси! Я ненавиджу тебе! І нізащо не повернуся до тебе!- крикнула йому крізь прочинене вікно Маргарита.
-Але ж ти моя дружина!
-Я більше тобі не дружина! І я більше тобі не вірю! Ти мене обманув, ти боягуз!
-Але я кохаю тебе і хочу бути з тобою!  Я хочу поговорити з тобою!
-Боягуз!
-Марго, я кохаю тебе!
-Забирайся звідси, бо спущу собак!- вигукнула Рита і зачинила вікно, зашторивши фіранку і штору.
   Артур ще  деякий час постояв,а потім, опустивши голову,повільно пішов до авто, сів і поїхав геть. Антон, який весь час уважно стежив за ними, теж розвернувся і поїхав слідом, тримаючись від Артура на досить великій відстані.
   Почувши, що авто Артура все далі й далі віддаляється від їхнього дому, Маргарита зайшла в кімнату і гірко заридала, впавши на ліжко.