18 частина

                          18  частина
   Крісті, розмовляючи по телефону на терасі ресторану, бачила як Артур та його друзі вийшли на вулицю в супроводі невідомих чоловіків в чорних костюмах і сіли в чорний джип, який через декілька хвилин  рвонув у невідомому напрямку. За ними слідував ще один позашляховик з такими ж кремезними чоловіками в чорних костюмах.
   Вона відразу ж зупинила таксі і поїхала слідом за цими підозрілими машинами, намагаючись з'ясувати що сталося з Артуром.
  Хлопці мовчки сиділи на задньому сидінні позашляховика, поглядаючи у вікно і намагалися зрозуміти куди їх везуть. Через півгодини автомобілі залишили місто і швидко помчали по порожній автостраді. Міський пейзаж за вікном змінився на лісовий, навколо не було жодного населеного пункту, лише хвойні та змішані насадження дерев.
-Цікаво, куди вони нас везуть?- прошепотів Стас, нахилившись до Артура.
-Звідки я знаю? Запитай у них, якщо хочеш,- киваючи на охоронців, відповів Артур, зосереджено дивлячись у вікно.
-Мабуть пристрелять нас  десь тут в лісі, там і закопають, і ніхто нас не знайде,- продовжував нагнітати обстановку Стас.
   Почувши його слова, Філ захвилювався ще дужче, і витираючи піт з чола, звернувся до охоронця, який сидів на передньому пасажирському сидінні:
-Шановний, можна вас на хвилинку? Мені потрібно попередити маму, інакше вона буде хвилюватися і розшукувати мене.
   Охоронець оглянувся до хлопців, суворо поглянув на них і промовчав, даючи їм зрозуміти, що у проханні відмовлено.
   Філ розгублено зітхнув, а Стас зі злістю поглянувши на Артура, прошепотів йому на вухо:
-Це все через тебе...Ти жахливий друг...
   Раптом гнітючу тишу, яка панувала в автомобілі, порушила голосна музика, яка залунала із кишені джинсів у Артура.
-Вибачте, це мій телефон,- тихо промовив він, не наважуючи дістати його.- Хтось, мабуть, дуже хоче зі мною поговорити...
-Можеш відповісти,- дозволив охоронець, поглянувши на нього,- але не смій говорити де ти і що з тобою, інакше пристрелю. Відповідай, щоб вони не хвилювалися і у тебе все добре,- він дістав пістолет і наставив його на Артура.
-Звичайно, я все зрозумів,- Артур обережно дістав телефон із кишені і, поглянувши на екран, тихо промовив:- це дружина...
-Артуре, ми забули про дядька! А раптом він теж читав ті газети або бачив той репортаж? Я з самого  ранку до нього намагаюся дозвонитися,але він не відповідає,- схвильовано промовила Рита, коли Артур взяв слухавку.
-Досить! Забудь про дядька!- сердито відповів Артур, підвищивши голос.
-Що?!! Що  ти таке кажеш?!!- розгублено запитала Рита.
-Я твій чоловік, і що скажу, те і буде!-крикнув Артур у слухавку, а потім затулив рукою динамік телефону і звернувся до охоронців:- Вибачте,  просто я вранці посварився з дружиною...
-У нього є дружина?- здивовано запитав у напарника охоронець, який сидів за кермом.- Якщо він і справді одружений, то Дмитро Іванович йому покаже де раки зимують!
-Останній раз кажу тобі, інакше я розлучуся з тобою і поїдеш до свого дядька в село!- продовжував грати спектакль перед охоронцями Артур.
-Артуре, заціпся!  Якщо ти не замовкнеш, то я, чесне слово, приб'ю тебе!- не на жарт розгнівалася Маргарита.
-Я саме про це і кажу!- зрадів Артур.- можеш не перейматися цим!  Це і так зроблять за тебе! Саме те, про що ти зараз кажеш!
-Я не зрозуміла! Що і хто зробить тобі?  Люди Мартиненка, так?- обережно запитала Рита.
- Молодець, ти все вірно кажеш, кохана!
-Ти зараз в їхніх руках? Так?- не повірила вона Артуру.- Дай-но їм слухавку! Інакше не повірю тобі!
-Вибачте, шановний, але моя дружина хоче з вами поговорити,- Артур, зітхнувши, поглянув на охоронця.
-Що?!!- обурився той.- Віддай телефон!- він вирвав із рук Артура гаджет.- Так, дівчино, я вас слухаю...Добре...Гаразд...Не хвилюйтеся...Гарного вам дня...Бережіть себе...-промовив охоронець Маргариті і вимкнувши телефон, поклав його собі в кишеню.
-Віддайте мені телефон назад, я не збираюся дарувати вам його,- обурився Артур.
-Він тобі зараз не буде потрібний, хлопче. Я вимкнув його.
-Послухай, красунчику, ти нас не обдурюєш? Ця дівчина і справді твоя дружина?- запитав охоронець, який сидів за кермом.
-А хіба я схожий на неодруженого?- нервово посміхнувся Артур.
-Якщо ти одружений і був з донькою пана Мартиненка,то тобі кінець! Ми поховаємо твоє тіло десь тут у лісі,- засміявся охоронець.
-Це зовсім не смішно...Скажіть, а що вам сказала моя дружина?- обережно поцікавився Артур у нього.
-Сказала, щоб ми не поспішали. Сказала, що твоє найвразливіше місце - нирки. А ще сказала, що ти погана людина і що ти теж її обманув, одружившись із нею,- посміхаючись, відповів той.- Ей, ви двоє,- звернувся він до Стаса і Філа,- віддайте мені свої  телефони! Швидко!
   Хлопці мовчки дістали свої телефони і віддали їх охоронцю.
-Цікаво, а де ми зустрінемося з паном Мартиненком?- обережно промовив Артур, занепокоєно дивлячись у вікно.
-А тобі яка різниця? Це буде те місце, де забажає пан Мартиненко!- гаркнув охоронець у відповідь.

   Маргарита нервово ходила по саду, міркуючи над словами, які їй сказав Артур по телефону.
-Цікаво, це мабуть, якась його нова гра...Він думає, що я буду бігати за ним? Який наївний! Ну добре, а хто тоді той чоловік, якому він дав потім слухавку і  з яким я говорила?
   Не витримавши, вона знову набрала номер Артура, але монотонний голос оператора повідомив, що абонент знаходиться поза зоною досяжності мережі.
   Зрозумівши, що з Артуром сталася якась халепа, вона швидко забігла в дім і почала гортати адресну книгу, яка лежала на столі у вітальні.
-Що сталося, Рито? Ти така схвилбьована,- запитала у неї Ніна, яка  саме прибирала у вітальні.
-Ніно, мені потрібно вийти з дому. Ненадовго. Не хвилюйся, я скоро повернуся!- вона схопила свою сумочку і поспішила до виходу.
-Рито, ти куди?
-Потім, розповім все потім!- гукнула дівчина, зачиняючи за собою двері.
   Маргарита побігла, а Ніна потім лише помітила, що вона забула свій телефон, який лишився на столі біля адресної книги.
-І телефон свій забула...Що за поспіх?- здивовано промовила жінка.
   Рита найняла таксі і поїхала в офіс компанії, яку очолював Мартиненко. Під'їхавши до сучасного приміщення  величезного бізнес-центру, вона побачила Мартиненка, який вийшов із офісу і прямував до свого авто в супроводі охоронців.
- Пане Мартиненку! Дмитре Івановичу! Зачекайте!- гукнула вона, намагаючись наздогнати його. 
   Мартиненко побачив її і зупинився біля відчинених дверцят авто.
-Зачекайте! Мені потрібно з вами поговорити,- хоробро промовила вона, підійшовши до нього.
-Це ти?- Мартиненко здивовано дивився на неї.- Здається, ми бачилися в домі Романа Вікторовича...Ти дружина Артура, якщо я не помиляюся?
-Так, я дружина Артура...Де він?
-Звідки мені знати, дівчино? Він же твій чоловік, отже ти повинна знати, де він вештається, а не я,- з насмішкою в голосі промовив Дмитро Іванович.
-Він зараз в руках ваших людей...Хіба ви цього не знаєте?
   Мартиненко посміхнувся:
-А якщо і знаю, то що буде?
-Що буде, шановний Дмитре Івановичу? Я піду в поліцію і заявлю на вас! Я напишу заяву, що ваші люди викрали мого чоловіка, вивезли його в невідомому напрямку і намагаються його вбити!
-Маргарита? Здається так тебе звати? - засміявся Мартиненко.- Повертайся додому, дівчинко, і не поводься як в американських бойовиках. Ти смілива дівчина, чесна і порядна, а цей негідник Артур зовсім тобі не пара. Що ти в ньому знайшла і куди дивилися твої очі, коли ти виходила за нього заміж? Моя тобі порада - тікай від нього якомога далі, поки не пізно!
   Залишивши розгублену Маргариту стояти біля офісу, Мартиненко сів в авто і зачинив за собою дверцята.
-Ну що там?- поцікавився він у свого охоронця.
-Їх везуть на покинуту фабрику...
-Прекрасно! Поїхали на фабрику! 
   Маргарита, не довго думаючи, зупинила таксі і  поїхала слідом за Мартиненком та його охоронцями.