2 частина

                                   2 частина

-Прокидайся, гуляко! Приїхали!- промовив Роман Вікторович через декілька годин, вимкнувши двигун.
   Артур зітхнув, вийняв навушники і знявши сонцезахисні окуляри, вийшов із авто.
   З цікавістю роззирнувся навколо.  Перше, що він зрозумів, це те, що вони приїхали в село. Друге- що це було невеличке село, яке знаходилося далеко цивілізації.
   Затишний будинок фермера, до якого батько приїхав у справах, стояв на околиці села, ховався серед густого саду, і був оточений квітами.
   Як тільки-но Роман Вікторович та Артур зайшли на подвір"я, на порозі садиби з"явився невисокий сивочолий чоловік років семидесяти. Він привітно посміхнувся і простягнув руку для привітання своїм гостям.
   Представившись Ігорем Петровичем, чоловік запросив їх до свого будинку. Запропонувавши гостям чай та каву, господар дому і батько почали обговорювати умови аренди земельної ділянки.
   Артуру було нудно. Його не цікавила земля, так само як не цікавив і бізнес батька, але він був змушений сиділи і слухати їхню розмову з розумним виразом на обличчі і вдавати, що йому дуже цікаво, а насправді він не міг  дочекатися її завершення.
   Але порятунок Артура настав раніше, ніж закінчилася розмова - в його кишені голосно задзвонив телефон. Вибачившись перед батьком та Ігорем Петровичем, він вийшов на вулицю і, полегшено зітхнувши, схопив слухавку.
-Ти де, Арчі? Ми хвилюємося!- почувся в слухавці веселий голос  Стаса.
-Дякую тобі, друже, ти мене врятував!-полегшено промовив Артур.- Я зараз далеко від міста, в якомусь глухому селі на узбіччі цивілізації.
-Що ти там робиш?-здивувався Стас.
-Я зайнятий нашою земельною справою. Але вже скоро я повернуся!
-Ого! Навіщо тобі це, друже?
-Я повинен довести батькові, що хоч чогось вартий в цьому життя і що я можу приймати участь у справах,- зітхнув Артур.
-Послухай, Арчі, ти лише кілька хвилин поговорив з тією дівчиною  і вона відразу погодилася поїхати з тобою... Скажи, як тобі це вдається?
-Стасе, самовдоволено посміхнувся Артур,-важливіший не час, а слова, які ти говориш дівчині. Запам"ятай це, друже!
-Послухай, хіба в цьому житті, дійсно, немає дівчини, яка зможе відмовити тобі?
-На жаль, немає...Насправді, мені й самому стає від цього нудно...Хочеться емоцій,- приречено промовив Артур, та враз замовк, побачивши як до садиби наближається верхи на коні дівчина з довгим темно-мідним волоссям.-Гаразд, друже,  зараз у мене немає часу з тобою базікати, я дуже зайнятий...Потім передзвоню тобі!
   Недбало кинувши телефон в кишеню, він повільно підійшов до незнайомки, яка щойно спішилася і уважно оглядала збрую коня. Зблизька дівчина була ще прекраснішою - струнка, граційна, в блакитних джинсових шортах та білій футболці, яка вигідно відтіняла її бронзову засмагу. Довге волосся дівчини було зібране в кінський хвіст на потилиці.
   -Привіт!- Артур посміхнувся до дівчини своєю шикарною посмішкою.
   Побачивши цю напрочуд гарну незнайомку, в нього відразу прокинувся азарт мисливця. Він був впевнений, що завдяки своїй красі швидко завоює її, адже знав, що жодна дівчина не зможе встояти перед високим широкоплечим чоловіком з зовнішністю бога. 
   Темне волосся, стильна зачіска, незвичайної краси темні очі, спортивна статура, накачані м"язи, які виднілися з-під дорогої сорочки, дорогий парфюм і шалена чоловіча енергетика, яка йшла від нього, повинні були швидко зробити свою справу і легко підкорити серце дівчини. Але щось пішло не так...
   Незнайомка зміряла його зневажливим поглядом і завівши коня в стайню, мовчки пройшла повз нього.
   Артур швидко наздогнав її.
-Привіт!- повторив він, посміхаючись до дівчини.
-Послухай, чого тобі?- холодно промовила незнайомка, ледь не спопеливши його сердитим поглядом.- Чого тобі треба?
-Нічого не треба,- розгубився Артур.- Просто хочу познайомитися.
-Гаразд, знайомся!
-Я- Король Артур,- з гордістю промовив він, сподіваючись, що його ім"я та ефектне прізвище справлять на дівчину незабутнє враження.
   Дівчина, змірявши його з голови до ніг зацікавленим поглядом, голосно засміялася.
-Король Артур, кажеш? Що ж, якщо ти - король Артур, то я - королева Марго!
-Чому ти смієшся? Що тут смішного?- образився Артур.- Моє прізвище і справді Король!
-Це ж треба було додуматися батькам назвати тебе Артуром до такого прізвища,- з сарказмом промовила дівчина.
-А  що не так з моїм ім"ям?- Артур здивовано поглянув на неї.
-Нічого. Все добре, то я так жартую. Не зважай!
-Ну і жарти у тебе,- Артур підійшов до дівчини ще ближче.- Що у тебе за парфум?- поцікавився він, щоб змінити тему розмови.
-Це мило, я парфумами не користуюся,- різко промовила дівчина і пішла до будинку. 
   Артур пішов слідом за нею.
-Ти що, мене переслідуєш?- дівчина різко повернулася до нього перед самісінькими дверима.
-Ну навіщо ти так? Давай назвемо це грою долі...
-Послухай, мажоре, зі мною подібний номер не пройде! Припини крутитися біля мене! Зрозумів?
   Артур стояв мовчки, посміхаючись своєю голівудською посмішкою.
-Що ти скалишся, як ненормальний? Геть з дороги!- зі злістю прошипіла дівчина і, відштовхнувши Артура, зайшла в будинок.
-Ви завжди ображаєте гостей?- запитав у неї Артур, заходячи слідом.
  Дівчина гнівно поглянула на нього.
-Рито, що трапилося, дівчинко моя?-стурбовано запитав у неї Ігор Петрович.
-Нічого не трапилося...Просто ось цей тип мене переслідує!-вона вказала на Артура.
-Артуре! Ти знову за своє? Як тобі не соромно! Негайно припини!- батько гнівно поглянув на нього.
-Чому? Я нічого не зробив поганого! Я лише хотів познайомитися з гарною дівчиною, а вона мені нагрубіянила,- ображено промовив Артур, сідаючи поряд з батьком на диван.
-Рито, заспокойся, це наші гості. Приготуй, будь ласка, нам обід,- звернувся Ігор Петрович до дівчини, яка підійшла до нього і стала поряд.
-Добре, зараз приготую,- промовила Маргарита і пішла на кухню.
-Вибачте її будь ласка, шановний Артуре Романовичу. У Рити складний характер,- вибачився за дівчину  Ігор Петрович.
-Пусте, не варто вибачатися, у Артура характер теж не подарунок,- втрутився в розмову Роман Вікторович.- Це ваша донька?- поцікавився він.
-Ні, племінниця, донька моєї покійної сестри. Вона рано залишилася сиротою, її мама загинула коли Риті було два роки. Тож Рита виросла в моєму домі, я її офіційний опікун. Вона завжди була жвавою і допитливою дівчинкою. Я навчив її всьому, що вмію сам - працювати на землі, вирощувати квіти, овочі та фрукти, рибалити, їздити верхи, водити авто і трактор, ремонтувати техніку. Рита дуже розумна і працьовита. На перший погляд вона здається суворою і навіть жорстокою, але насправді у неї дуже добре серце. Просто так склалося життя, що вона зростала без жіночої турботи і ніхто не навчив її бути лагідною та ніжною.
-Ваша племінниця дуже гарна, Ігоре Петровичу,- посміхнувся Роман Вікторович.
-Так, а ще вона прекрасна господиня і дуже смачно готує! Зараз ви в цьому переконаєтеся самі!
    Рита покликала дядька і гостей обідати на відкриту терасу, з якої відкривалися чудові краєвиди.
-Дочко, сідай до столу, пообідай з нами,- запросив  племінницю Ігор Петрович.
-Дякую, дядьку, але я не голодна,- відмовилася Рита.
-Будь ласка, пообідайте з нами, нам дуже приємно бути у вашому домі,- обізвався Роман Вікторович. 
-Ну добре,- ніяково посміхнулася Маргарита і сіла за стіл навпроти Артура.
   Страви, які приготувала вона, були простими, приготовані з простих домашніх натуральних продуктів, але були дуже смачними.
   Чоловіки з апетитом куштували їх, розмовляючи про страви.
-Яка смакота! Рито, дякуємо вам за такий смачний обід! Ви справжня чарівниця, я давно вже не куштував нічого подібного,- звернувся Роман Вікторович до дівчини.- Ви просто скарб!
-Дякую,- Рита сором"язливо опустила очі.
-У вас тут дуже гарні краєвиди,- промовив Артур, щоб підтримати розмову.
-Так, гарні... І дуже цікаві. Багато столітть тому на цих землях мешкали скіфи і сармати, потім були древні слов"янські поселення,- промовила Рита.
-Звідки ти це все знаєш?-здивувався Артур.
-Я тут народилася і живу...Ці місця зберігають дуже багато таємниць, вони багаті своєю історією, і якщо ти хоч раз вдихнеш це повітря, то стаєш частиною часу і пливеш разом з ним,- замріяно промовила Марго.
- Так, місця в нас і справді  дуже гарні, - погодився Ігор Петрович,-і дуже багаті...Залишайтеся в нас з ночівлею, завтра сходимо на полювання, порибалимо... Хоч на день відпочинете від міської метушні...То як? Згода?
-Чому б і ні?- Роман Вікторович щиро зрадів пропозиції Ігоря Петровича.- Ми з задоволенням залишимося! Правда, сину?-звернувся він до Артура.
-Так, звичайно!- Артур теж зрадів можливості залишитися в цьому домі на декілька днів, тому що хотів  все-таки ближче познайомитися з Маргаритою і довести собі, що таки в світі не існує дівчини, яка може йому відмовити.
   Тож ввечері, коли Ігор Петрович і батько вели неспішну розмову з келихом міцного домашнього вина, виготовленого з власного винограду за власним рецептом господаря дому в затишній альтанці в саду, Артур вирушив на полювання на Маргариту.
   Літній вечір видався теплим і тихим. Артур повільно йшов садом, і раптом побачив дівчину. Вона сиділа на порозі будинку, накинувши на плечі сорочку в червону та білу клітинку і замріяно дивилася на небо, на якому мерехтіли міріади зірок.
   Артур тихенько обійшов будинок, підійшов збоку і нахилившись, промовив їй на самісіньке вухо:
-Чому сумуєш, красуне?
   Дівчина здригнулася від несподіванки і злякано поглянула на нього.
-Це ти? Ти що, кошмар?- сердито промовила вона, кутаючись у сорочку.
-Якщо я наснюся тобі вночі, то чому б і не побути кошмаром?- засміявся Артур.
-Послухай, ти вже дістав мене! Я не схожа на тих дівчат, з якими ти знайомий! Затям собі нарешті це і залиш мене в спокої!
-Звідки ти знаєш, з якими дівчатами я знайомий?- Артур здивовано поглянув на неї.
-Слухай, чого ти хочеш від мене?- Марго сердито зиркнула на нього.
-Води...Я хочу води...- з невинним виразом обличчя промовив Артур.
-Що?- Марго, не стримавшись, посміхнулася.
   Вона була впевнена, що Артур почне до неї чіплятися, а почувши, що він хоче просто води, трохи розгубилася.
-Ти помітила? Помітила?- Артур радісно поглянув на неї.
-Що?- не зрозуміла Марго.
-Ти щойно посміхнулася мені!
-І що?
-Не знаю. Мені сподобалося!  То можна мені води?
-Чекай тут, зараз принесу!- Маргарита підвелася зі сходинокі попрямувала в дім.
   Артур задоволено посміхнувся, поглянувши їй вслід, а потім сів на сходинку.
-Ось, тримай!- Маргарита з"явилася через декілька хвилин і простягнула йому воду.
-Чому ти так погано до мене ставишся?- запитав у неї Артур, - ти ж мене навіть не знаєш. Можливо, я не ідеальний, але насправді я хороша людина...
-Можливо,- тихо відповіла дівчина.
-Марго, ти мені дуже сподобалася,- Артур вирішив діяти далі.
   Маргарита злякано поглянула на нього:
-Почекай, не йди!- Артур легенько торкнувся її руки,- давай посидимо, поговоримо.
-Про що? Нам немає про що говорити,- Марго висмикнула руку з його гарячої долоні.
-Як це немає про що говорити?-здивувався Артур.
-Ми з тобою дуже різні, зрозумій, нарешті, це і залиш мене в спокої!
-Люди із різних світів? Так?
-Так.
-А мені здається, що ні... Розкажи мені як проходить твій звичайний день,- запропонував Артур дівчині.
   Вона сіла на сходинку поряд з Артуром і зітхнула.
-З ранку до вечора я працюю -  пораюся по господарству, доглядаю худобу, дою корів,  працюю на городі та на кухні, облаштовую квітники, прибираю в будинку. А ввечері читаю книги, дивлюся фільми, інколи рибалю...Що, здивований? На міських дівчат я зовсім не схожа, так?
-Чому ти зациклилася на міських дівчатах?- здивувався Артур.- Моє життя теж не дуже відрізняється від твого - цілий день я працюю, а ввечері відпочиваю з друзями, дивлюсь фільми, граю в ігри. А на вихідних ми з друзями відпочиваємо на природі...Бачиш, все  майже як у тебе...
-Чомусь мені в це не дуже віриться,- зітхнула Марго.
-Чому? Ти повинна мені вірити! З часом ти зрозумієш, який я насправді чесний!- запевнив її Артур.
- З часом?- Марго здивовано поглянула на нього.- Хіба ти не повертаєшся завтра додому, у місто?
-Повертаюся, звісно. Але я хотів би, щоб наше спілкування продовжувалося і далі. Я ж казав вже тобі, що ти мені дуже сподобалася.
-Тобто ти хочеш, щоб я стала твоєю дівчиною? На який час? На день? На два? На тиждень? Вибач, але я зовсім не так уявляю собі кохання. До того ж у мене алергія на розбещених міських парубків!- Марго підхопилася зі сходинки.
-Чому? Ти можеш мені сказати?
-Тому що через такого багатого мажора моя мама розпрощалася з життям і залишила мене саму в цьому світі,- тихо промовила дівчина, ковтаючи сльози і пішла в будинок.
-Співчуваю...Мені дуже шкода,- зітхнув Артур, проводжаючи її пильним поглядом.-На добраніч! Солодких снів!
-Тобі теж,- кинула Рита і зачинила за собою двері.