ГЛАВА 12. НЕЗАВЕРШЕНЕ

До вечора квартира жила своїм звичним життям — трохи тісним, трохи шумним, із телевізором у вітальні, де тато з незмінною серйозністю дивився новини так, ніби особисто відповідав за світовий порядок, із запахом вечері з кухні, де мама щось помішувала на плиті, і з Марком, який сидів за столом над домашнім завданням, водночас чесно намагаючись його робити й так само чесно відволікаючись кожні кілька хвилин на все, що траплялося в полі зору.

Ніка кілька разів брала до рук телефон не тому, що чекала повідомлення, а радше через ту дивну внутрішню зібраність, яка залишилася в ній ще з учорашнього вечора. Її досі не відпускало відчуття чогось нового й водночас трохи небезпечного — не тому, що сталося щось неправильне, а саме тому, що все було занадто правильним. Учорашній поцілунок не виявився красивою сценою, яка добре працює лише в моменті, а потім розчиняється до ранку разом із емоціями. Він залишився в пам’яті набагато відчутніше, ніж їй хотілося визнавати: у випадкових спогадах про його руки, у тому, як легко вона згадувала його усмішку, у власній реакції на кілька цілком звичайних повідомлень від нього вдень.

При цьому життя навколо нікуди не поділося, і, можливо, саме це дивним чином допомагало. Марк не перетворився раптом на безтурботну дитину, яка радісно біжить до школи й із задоволенням робить уроки. Але сьогодні він повернувся додому не виснаженим до межі. Учителька справді зробила те, про що вони домовлялися, — підійшла до нього окремо перед завданням, ще раз коротко пояснила, не роблячи з цього маленької публічної сцени. Марк розповів про це так буденно, ніби йшлося про щось незначне, але Ніка занадто добре знала свого сина, щоб не помітити різницю. Йому не стало легко в глобальному сенсі. Просто цього дня школа не забрала в нього всі сили ще до обіду.

— Як думаєш, це схоже на рисю? — спитав Марк, підсунувши до неї аркуш.

Ніка подивилася на малюнок. Істота справді мала досить вільне трактування анатомії, але в цьому було щось дуже марківське — повна впевненість, що якщо в голові все виглядає саме так, то світ якось підлаштується.

— Скажімо так… це рись після дуже насиченого життя.

Марк засміявся.

— Я ще не домалював.

— А, тоді мовчу. Може, в фіналі все стане очевидно.

— Це для шкільного проєкту.

— Про тварин?

— Ну так.

— Тоді, можливо, твоїй рисі варто мати трохи менше зайвих лап.

Він нахмурився, ще раз уважно подивився на малюнок.

— А якщо це якийсь рідкісний вид?

— Якщо рідкісний, тоді в тебе всі шанси здивувати школу.

— Тобто залишити?

— Це залежить від того, ти хочеш хорошу оцінку чи наукове відкриття.

Марк подумав абсолютно серйозно.

— Хорошу оцінку теж.

— Тоді, може, зробимо її трохи ближчою до звичайної рисі.

Телефон, що лежав поруч, засвітився.

Повідомлення було від Матео.

Ти маєш трохи часу сьогодні ввечері? Я хотів би побачити тебе.

Ніка усміхнулася сама до себе, не ховаючи цього одразу. У повідомленні не було нічого зайвого. Ніяких кругових підходів, ніякої гри в байдужість, ніяких слів, які вимагали б від неї вгадувати підтекст. Він хотів її побачити й сказав це прямо. Після вчорашнього поцілунку така простота здавалася майже інтимнішою за красиві фрази.

Вона ще раз глянула на Марка, який саме сперечався сам із собою, чи рись із чотирма лапами не стала занадто звичайною, і написала:

Маю трохи. Але справді трохи.

Відповідь прийшла за кілька хвилин.

Тоді я візьму це “трохи” дуже серйозно.

Ніка прочитала й відчула, як учорашній вечір повернувся в неї не спогадом, а майже рухом у тілі. Їй сподобалася ця фраза. У ній було бажання побачитися, але не було жодного тиску.

Вона написала:

Я можу вийти ненадовго.

Потім підняла очі на маму, яка саме дістала тарілки з шафки.

— Я трохи пройдуся. Недовго.

Мама лише кивнула.

— Іди. Ми тут закінчимо з риссю і вечерею.

— Я швидко.

Мама глянула на неї уважніше й ледь усміхнулася.

— Ніко, я не прошу тебе звітувати за кожні пів години життя.

У горлі чомусь стало трохи тісно від цієї простої фрази.

Марк підняв голову від малюнка.

— До Матео?

Ніка усміхнулася й поправила йому волосся звичним рухом.

— Так. Ненадовго. Повернуся ще до того, як твоя знаменита рись стане шкільною легендою.

Марк ще раз подивився на малюнок, потім знову на неї.

— Можеш показати йому?

— Рись?

— Ну так. Хочу знати, що він скаже.

Ніка засміялася.

— Тобі настільки важлива експертна думка інженера?

— А раптом він розбирається в рисях.

— Дуже специфічна суперсила.

Марк знизав плечима.

— Може, у нього приховані таланти.

— Добре, — Ніка взяла сумку зі стільця. — Якщо твоя рись пройде незалежну міжнародну експертизу, я тобі повідомлю.

— Тільки чесно.

— А коли я тобі нечесно відповідала?

Марк примружився з театральною підозрою.

— Я подумаю.

Ніка нахилилася, коротко поцілувала його в маківку.

— Не засиджуйся над проєктом до ночі.

— Це залежить від того, наскільки складна в неї біографія.

Ніка переодягнулася швидше, ніж учора. Без довгих сумнівів біля шафи, без нервового відчуття, що треба якось правильно виглядати. Їй не хотілося грати ні в жінку, яка нічого не відчуває, ні в жінку, яка надто старається. Просто хотілося вийти до чоловіка, якого їй справді хотілося побачити.

Фріхільяна вже переходила у вечірню м’якість, коли вона спустилася вниз. Білий камінь втрачав денну різкість, вузькі проходи наповнювалися тихішими голосами, запахом вечері з відкритих вікон і тією особливою прохолодою, яка приходить у гірських містечках після сонячного дня.

Матео чекав трохи нижче на повороті вулиці. Побачивши її, він усміхнувся так відкрито, що в Ніки всередині одразу стало тепліше.