ГЛАВА 11. МІСТО, ЯКЕ ПОЧИНАЄ ЧУТИ

Зранку Ніка прокинулася раніше будильника й кілька секунд лежала нерухомо, ще не зовсім відпустивши сон. У ньому не було нічого чіткого — тільки море, тепле світло на склі телефона і голос Матео, якого вона насправді не чула, але чомусь дуже добре пам’ятала через написані слова. Інженер, який просто хоче тебе знову побачити. Вона згадала це й усміхнулася сама до себе, ще сонна, ще беззахисна перед ранком, але майже одразу ця усмішка потонула в іншій думці: сьогодні треба було йти до школи Марка.

Не просто провести його до воріт, як завжди. Потрібно було говорити з класним керівником, показати рекомендації психіатрині, пояснити, що Марк не ледачий, не впертий, не байдужий, а дитина, якій іноді потрібен інший спосіб, коротший перший крок, менше шуму, трохи більше часу. І зробити це іспанською, у якій Ніка ще не завжди встигала бути собою. У побуті вона вже якось справлялася: хліб, аптека, школа, рахунки, прості фрази на вулиці. Але щоразу, коли потрібно було захищати щось важливе, мова ставала вузькою, як чужі двері, у які треба протиснути ціле серце.

На кухні мама вже гріла воду й різала хліб. Марк сидів за столом у футболці, яку вчора ввечері сам кинув на спинку стільця, і мовчки крутив у руках ложку. На вигляд він був спокійніший, ніж перед візитом до психіатрині, але Ніка знала цей тип спокою: не відпустило, просто дитина намагається не показувати, що всередині знову все насторожено.

— Ти сьогодні зайдеш у школу? — запитав він, не піднімаючи очей від ложки, яку крутив у пальцях так швидко, ніби вона могла перетворитися на пропелер.

— Так. Поговорю з твоїм класним керівником і зі шкільним психологом — спеціалісткою з виховної роботи.

— Ого, — Марк нарешті глянув на неї. — Звучить так, ніби в мене буде ціла комісія.

— Ні, пане директоре, — м’яко сказала Ніка. — Просто дві дорослі людини, які можуть зробити так, щоб у школі тобі було трохи легше.

Він на секунду задумався, потім поставив ложку на стіл і потягнувся за хлібом.

— Вони всім скажуть?

— Ні, Марку. Це не для всіх. Це для тебе.

— Добре, — сказав він, але одразу додав уже тихіше: — Просто я не хочу, щоб усі думали, що я якийсь… не такий.

Ніка сіла навпроти нього й посунула ближче чашку з какао. Марк узяв її двома руками, сьорбнув, обпікся, скривився, але все одно вперто зробив ще один маленький ковток.

— Ти не “не такий”, — сказала вона. — Ти мій Марк. У тебе голова працює швидко, іноді навіть занадто швидко, і думки можуть розбігатися в різні боки. Просто в школі треба знайти спосіб, щоб вони не тікали від тебе, як ці твої шкарпетки зранку.

Марк фиркнув.

— Шкарпетки не тікають. Вони ховаються.

— О, вибач. Звісно. У нас удома таємне життя шкарпеток.

— І ложок, — додав він, уже трохи веселіше. — Бо ця теж сама сюди прийшла.

Ніка всміхнулася.

— Я так і подумала.

Він покрутив ложку ще раз, але вже без тієї напруженої різкості, з якою тримав її до цього.

— А якщо вони почнуть дивитися на мене якось не так?

— Тоді я це побачу, — сказала Ніка. — І ми з цим розберемося. Але я думаю, вони хочуть допомогти. Не зробити з тебе проблему, а допомогти тобі менше втомлюватися.

Марк мовчав, розламуючи хліб на маленькі шматочки. Потім тихо сказав:

— Я просто не хочу, щоб усі знали, що я не встигаю.

— Я знаю, сонечко.

Він цього разу не скривився від ласкавого слова. Тільки опустив очі й ще дрібніше розкришив хліб.

— Найгірше, коли всі вже пишуть, а я ще навіть не зрозумів, з чого почати.

— Я пам’ятаю.

— Ти ж там не сидиш.

— Ні. Але я пам’ятаю, як ти мені розповідав. І я тобі вірю.

Марк підняв на неї очі. У цьому погляді ще залишалася тривога, але вже було й щось інше — полегшення від того, що його не виправляють і не переконують, що все не так страшно.

— Тільки без драматизму, добре?

Ніка серйозно кивнула.

— Без драматизму. Я буду дуже спокійна мама.

— Прям дуже?

— Майже іспанська королева.

Марк засміявся коротко, але по-справжньому.

— Тоді не забудь корону.

— Вона в пранні.

Мама, яка досі мовчки різала помідори, тихо усміхнулася.

— Добре, що хоч королева сама відводить спадкоємця до школи.

— Я не спадкоємець, — автоматично заперечив Марк, але вже без тієї скутості, з якою починав ранок. — Я незалежна особа.

— О, пробачте, сеньйоре, — мама трохи схилила голову з удаваною повагою.

— Саме так, — серйозно підтвердив Марк, і це остаточно зняло з ранку ту напругу, яка ще пів години тому сиділа в ньому тугим вузлом.

Коли вони вийшли з дому, повітря ще зберігало ранкову прохолоду, але сонце вже обіцяло теплий день. Дорогою до школи він уже говорив значно більше. Перескакував із теми на тему так швидко, що Ніка іноді ледь встигала стежити за ходом думок: хлопець із класу, який постійно гризе ковпачки від ручок, якась нова гра на перерві, підозра, що сьогодні на обід знову буде “та дивна риба”.

І саме цей Марк був для неї найріднішим. Живий, швидкий, трохи хаотичний, здатний за дві хвилини перейти від тривоги до жарту.

Біля шкільних воріт він раптом зупинився.

— Ти ж не скажеш їм, що я якийсь безнадійний?

У Ніки щось боляче стиснулося всередині.

— Марку.

— Ну просто питаю.

Вона поправила йому футболку на плечі, хоча в цьому не було жодної потреби.

— Я скажу їм правду. Що ти розумний. Що тобі зараз непросто. Що іноді твоя голова працює так швидко, що світ не встигає за нею.

Він підозріло примружився.

— Це звучить так, ніби ти гарно брешеш.

Ніка тихо засміялася.

— Це звучить так, ніби я твоя мама.

Він ще секунду дивився на неї, потім коротко кивнув і пішов до школи, на ходу вже озираючись на когось із однокласників.

Розмова з класним керівником почалася трохи незграбно. Саме так, як Ніка й боялася.