ГЛАВА 9. МІЖ ТИМ, ЩО БУЛО, І ТИМ, ЩО МОЖЕ СТАТИСЯ

Наступного ранку Ніка прийшла до кафе трохи раніше, ніж зазвичай, і, звісно, одразу ж сказала собі, що це нічого не означає. Просто Марк сьогодні швидше зібрався до школи. Просто вона не хотіла повертатися додому одразу. Просто захотілося кави саме тут, а не деінде. Усі ці пояснення звучали достатньо правдоподібно, якщо не вдумуватися надто довго.

Вона саме взялася за ручку дверей, коли ті раптом різко відчинилися зсередини, і Ніка ледь не врізалася в чоловіка, який буквально вилетів назустріч.

— Перепрошую.

— Це я перепрошую, — сказала вона майже одночасно, а вже за секунду зрозуміла, хто стоїть перед нею.

Матео тримав в одній руці ключі від машини, в іншій — папку з документами. Він виглядав так, ніби думками вже був десь у дорозі, але, впізнавши її, одразу зупинився й усміхнувся.

— Гарний початок дня.

— Я теж так подумала.

— Ви не постраждали?

— Ні. Хоча ще хвилина — і, можливо, довелося б викликати швидку.

Він тихо засміявся, але одразу глянув на годинник, і Ніка помітила, що він справді поспішає.

— Мені дуже не пощастило з таймінгом, бо я якраз хотів спокійно випити з вами кави, але мушу їхати.

— Щось серйозне?

— Робота. Командировка в Малагу. Нічого драматичного, просто дуже невчасно.

Він уже ніби збирався рушити далі, але затримався ще на мить, наче щось зважував. Потім подивився на неї спокійно, без поспіху в голосі, хоча все інше в ньому говорило про те, що часу майже немає.

— Я повернуся завтра вранці. Якщо ви не передумаєте… поїхали поснідаємо до Альмуньєкара?

— До Альмуньєкара?

— Там хороший сніданок, море й значно менше людей зранку, ніж тут.

Ніка трохи примружилася.

— Це випадкове запрошення чи ви давно це придумали?

Матео ледь усміхнувся.

— Якщо скажу, що випадкове, ви не повірите?

— Не повірю.

Він трохи похитав головою, ніби й сам це визнавав.

— Тоді чесно: подумав про це ще вчора.

Ця проста відвертість чомусь зачепила сильніше, ніж якби він спробував перетворити все на легкий жарт або красиву гру. Ніка відчула той самий дивний внутрішній рух, який останнім часом починав з’являтися поруч із ним дедалі частіше, щось між хвилюванням і дуже обережною радістю, яку ще рано було називати вголос.

— І ви всім жінкам пропонуєте море після другої кави?

— Ні, — відповів він спокійно. — Тільки тим, із ким справді хочу провести ранок.

Сказано це було без самовдоволеності й без бажання справити враження. Просто так, ніби він озвучив очевидну для себе річ, залишаючи їй право прийняти її або ні.

— Це звучить майже як запрошення на побачення.

— А якщо так?

У його голосі не було виклику. Лише спокійне питання, яке чомусь робило ситуацію ще реальнішою.

— Тоді мені, мабуть, варто трохи подумати.

— Скільки саме?

— Хвилин десять.

Він засміявся.

— Можу дати вісім. Я справді запізнююся.

Саме ця легкість остаточно зняла напругу. Ніка сама не помітила, як погодилася ще до того, як встигла придумати хоч одну розумну причину відмовитися.

— Добре.

Матео кивнув, уже трохи повертаючись у бік машини.

— Завтра о дев’ятій? Тут, біля кафе?

— Так.

Він на секунду затримав погляд на її обличчі.

— Тоді до завтра, Ніко.

Ніка зайшла в кафе лише після того, як його машина зникла за поворотом, і тільки тоді помітила, що весь цей час усміхалася сама до себе. Замовлена кава давно стояла перед нею, але смаку вона майже не відчувала. День раптом дивно змінився лише від того, що в ньому з’явилося завтрашнє ранкове море, і сама ця думка водночас тішила й дратувала. Доросла жінка, мати, людина, яка давно мала б навчитися не будувати зайвих очікувань, сиділа з чашкою в руках і ловила себе на тому, що вже уявляє Альмуньєкар, ранній берег і розмову, яка ще навіть не відбулася. І якраз у такі моменти особливо гостро згадувалося, що телефон мовчить.

Учорашнє «Я приїду» так і залишалося останнім повідомленням від Саміра, і ця тиша чомусь тривожила більше, ніж новий потік слів. Коли людина тисне відкрито, хоча б зрозуміло, з чим маєш справу. Набагато гірше, коли після прямої заяви раптом настає мовчання, яке залишає простір для будь-яких припущень. Ніка кілька разів ловила себе на тому, що без жодної реальної причини перевіряє телефон, і щоразу сердито відкладала його назад, бо злилася не стільки на Саміра, скільки на себе саму за те, що взагалі дозволяє цьому впливати на свій день.

Коли вона повернулася додому, мама ще була на кухні, а з кімнати Марка долинав знайомий фоновий шум: то звук якогось відео, то уривки музики, то раптове пересування чогось важкого, ніби він одночасно робив кілька справ і сам до кінця не розумів, яку з них почав першою. День минув звичайно, якщо не рахувати того, що сама Ніка почувалася зовсім не звично. Вона кілька разів ловила себе на думці про завтрашній ранок, про море, про те, що погодилася на щось, що ще місяць тому здалося б їй або дурістю, або зайвим ускладненням життя. І десь поруч із цим постійно залишалася тиша від Саміра, яка дратувала не менше, ніж його нав’язливі повідомлення.

— Щось сталося? — спитала мама, навіть не обертаючись від плити.

— Чому ти питаєш?

— Бо ти вже вдруге ставиш чайник із порожнім чайником усередині.

Ніка видихнула короткий сміх.

— Це втома.

— Або думки.

— Це теж.

Мама нарешті повернулася до неї, подивилася уважно, але без допиту.

— Погані?

Ніка на секунду задумалася.

— Не знаю, — чесно сказала вона. — Радше з тих, що не дають спокійно всидіти на місці.

Мама кивнула, нічого не уточнюючи.

Марк зайшов на кухню майже одразу, ніби відчув, що мама вдома. Спершу запитав, де його зарядка, хоча вона лежала на звичному місці. Потім повернувся через кілька хвилин із питанням про футболку на фізкультуру. Потім просто прийшов налити собі воду й залишився стояти поруч.