ГЛАВА 8.МИНУЛЕ НЕ ПИТАЄ ДОЗВОЛУ

Ніка відповіла Саміру вже пізно ввечері, коли квартира нарешті стихла й навіть звичні домашні звуки стали тихішими: мама закінчувала щось на кухні, з вітальні долинав приглушений голос телевізора, а Марк, який ще пів години тому шукав «правильний» синій олівець, нарешті втихомирився у своїй кімнаті. У цій звичайній домашній тиші ім’я Саміра на екрані телефона виглядало майже чужорідно, ніби щось із іншого життя, яке вона вже давно залишила позаду. Але, схоже, сам Самір із цим був не згоден.

Вона відкрила чат не одразу. Кілька разів брала телефон у руки, відкладала, поверталася до нього знову, ніби таким чином могла відсунути не саме повідомлення, а все, що стояло за ним. За ці роки Самір майже не змінився в одному: він завжди поводився так, ніби мовчання — це не відповідь, а лише пауза перед розмовою, яка все одно рано чи пізно відбудеться.

Останнє повідомлення чекало на неї все там само.

Ти можеш мовчати скільки хочеш. Це нічого не змінить.

Ніка прочитала його повільно й несподівано відчула не страх, а втому. Колись у цій впевненості їй могло ввижатися щось сильне, майже надійне. Тепер вона бачила в ній тільки право, яке він сам собі колись дав і від якого, схоже, не збирався відмовлятися.

Відповідь вона написала коротко, не даючи собі часу почати виправляти слова:

У мене нове життя, Самір. Не пиши мені більше.

Відповідь прийшла майже відразу, ніби він і справді сидів із телефоном у руці, чекаючи, коли вона нарешті перестане мовчати.

Нове життя?

А за кілька секунд — ще одне повідомлення.

Ти справді думаєш, що нове місто щось змінює?

Ніка вже збиралася просто перевернути телефон екраном донизу й не відповідати більше, коли в дверях з’явився Марк.

— Мам?

Вона підняла голову.

Він стояв у піжамі, з олівцем у руці й таким серйозним виразом обличчя, ніби прийшов не через дрібницю, а з питанням державної ваги.

— Що сталося?

— Мені потрібен синій.

Ніка перевела погляд на олівець у його руці.

— А це що?

— Це не той.

— Чим він не вгодив?

Марк важко зітхнув.

— Він дивно пише.

Ніка не стримала усмішки.

— Це, звісно, серйозна проблема.

— Дуже серйозна.

Вона пішла з ним до кімнати, де потрібний олівець, як і слід було очікувати, знайшовся під підручником, хоча Марк щиро запевняв, що вже дивився саме там. Він ще кілька хвилин із цілковитою серйозністю пояснював їй різницю між “нормальним синім” і “тим дивним”, і Ніка слухала його, киваючи в потрібних місцях, ловлячи себе на тому, що саме такі дрібниці іноді повертають у реальність краще за будь-які дорослі рішення.

Коли вона повернулася до своєї кімнати, телефон знову світився. Цього разу вона не відкривала повідомлення одразу. Просто відсунула телефон подалі, почала складати Маркову кофту, залишену на стільці, потім машинально поправила плед на ліжку. Ці прості дрібні рухи заспокоювали більше, ніж будь-які спроби переконати себе не нервувати. Самір завжди мав цей талант — займати занадто багато місця навіть тоді, коли його фізично поруч не було, і саме це дратувало найбільше.

Пізніше, коли Марк уже заснув, вона все ж подивилася.

Не роби вигляд, що мене більше немає.

У цих словах знову не було прямої погрози, але було щось значно знайоміше й від того гірше: впевненість людини, яка не звикла приймати чужу відмову як остаточну.

Ніка вимкнула звук і поклала телефон подалі від ліжка, але це мало що змінило. Заснути швидко не вдалося. Ніч виявилася тією дивною сумішшю уривчастого сну й думок, які повертаються щоразу, щойно здається, що нарешті відпустило. Вона думала про Марка, про його питання про батька, про те, як діти надто рано починають вчитися берегти чужі почуття дорослих, про Андрія, який знову якимось чином знайшов дорогу в їхнє життя через сина. І десь між цими важкими, знайомими думками зовсім недоречно з’явився Матео — не як романтична фантазія, з якої можна було б самій із себе посміятися, а радше як спогад про дивне відчуття спокою, яке вона чомусь запам’ятала сильніше, ніж мала б. Їй згадалося, як легко було сидіти навпроти нього в кафе, як природно звучав його голос і як проста фраза про те, що вона може не відповідати, якщо не хоче, зачепила сильніше за будь-які красиві слова. Можливо, саме тому заснути стало ще важче.

Вранці вона прокинулася раніше за будильник. За вікном ще не було справжнього дня, лише м’яке передранкове світло, у якому Фріхіляна здавалася не туристичним містечком із білими будинками й вазонами, а просто тихим місцем, де люди ще не встигли наповнити вулиці своїм поспіхом, голосами й дзенькотом ключів. Ніка вмилася, зібрала волосся й уже майже машинально підійшла до шафи по звичну футболку, але раптом зупинилася. Останні місяці вона майже не думала про одяг — не тому, що їй стало байдуже, а тому, що на це просто не залишалося сил. Джинси, щось просте зверху, светр, якщо прохолодно. Одяг, у якому можна прожити день, не витрачаючи на себе зайвих рішень. У цьому була своя логіка: коли ти щодня тримаєш дитину, школу, документи, чужу мову, побут і власну тривогу, бажання виглядати якось інакше здається майже дурістю. Але цього ранку вона відкрила шафу ширше, провела пальцями по речах, які давно не вдягала, і дістала світлу блузу. Перед дзеркалом їй стало трохи ніяково — не тому, що річ була особливою, а тому, що сам цей вибір здавався надто прозорим навіть для неї самої. Звісно, це не через Матео. Просто їй набридло щоранку виглядати так, ніби головне завдання — непомітно пережити ще один день. Просто захотілося побачити в дзеркалі не тільки втомлену маму, а себе. Хоча б трохи.

На кухні мама помітила це одразу.

— Давно не бачила на тобі цю блузу.

Ніка взяла чашку з кавою, намагаючись звучати максимально буденно.

— Просто захотілося вдягнути щось інше.

Мама лише кивнула, але той уважний материнський погляд, який бачить значно більше, ніж хотілося б, нікуди не подівся.