ГЛАВА 7. ТЕ, ЩО ПРИХОДИТЬ БЕЗ ПРАВА

Ніка ще якийсь час сиділа в кафе, дивлячись на екран телефону довше, ніж було потрібно, ніби від того, скільки саме секунд її погляд затримається на цих словах, щось могло змінитися. Ти мовчиш. Але я знаю, що ти читаєш. Самір умів писати саме так — не переходячи межу настільки відкрито, щоб його можна було одразу відштовхнути, але залишаючи після себе те саме знайоме відчуття вторгнення. Наче її мовчання не було відповіддю. Наче вона просто затягувала неминуче.

Ніка повільно заблокувала телефон і поклала його екраном донизу. Усередині піднімалося не стільки хвилювання, скільки втома — та особлива, стара втома, яка приходить не від самої людини, а від знайомого сценарію, що починає розгортатися ще до того, як сталося хоч щось реальне. Вона вже знала, як це працює: ще одне повідомлення, потім інше, потім тон, у якому її мовчання стане провиною, а потім звична спроба повернути її в простір, де вона знову повинна щось пояснювати.

Кава давно охолола, але вона все одно зробила кілька ковтків, скоріше з потреби чимось зайняти руки, ніж через бажання її допити. Погляд сам собою ковзнув на порожній стілець за сусіднім столиком, і Ніка відразу розсердилася на себе за цей автоматичний рух. Це було безглуздо. Вона не знала Матео. Не знала про нього майже нічого. І все ж відсутність чоловіка, який нічого від неї не вимагав, відчувалася дивно помітно, тоді як присутність того, хто знову вривався в її життя через екран телефону, викликала тільки глухе виснаження.

Саме ця різниця чомусь лякала більше, ніж вона хотіла визнавати.

Вона не відповіла Саміру. Залишила на столі кілька монет, підвелася й вийшла на вулицю, де сонце било в білі стіни так яскраво, що довелося примружитися. Туристи фотографували вазони, хтось сміявся біля кав’ярні навпроти, десь унизу грюкнули двері машини, і світ виглядав так, ніби в ньому не існує нічого складнішого за вибір між кавою й апельсиновим соком на сніданок.

До обіду вона трималася за звичні справи так, ніби вони могли повернути внутрішній баланс. Допомогла мамі на кухні, перевірила повідомлення зі школи, склала речі Марка, які він знову розкидав із тією природністю, ніби безлад був не наслідком, а його особистим стилем життя. Але думки все одно не слухалися. То поверталися до Саміра, то до вчорашньої розмови з Андрієм, то до Марка, а десь між цим — зовсім недоречно — до усмішки Матео й того дивного спокою, який залишився після короткої розмови з ним.

Коли вона прийшла до школи, Марк вийшов не одразу. Діти вже вибігали до батьків, хтось сміявся, хтось тягнув за руку молодшого брата, хтось плакав через загублену річ, а його все не було. Ніка відчула знайоме напруження ще до того, як побачила його біля дверей. Він ішов повільніше за інших, тримаючи рюкзак за одну лямку, з тим закритим виразом обличчя, який вона вже навчилася впізнавати.

— Привіт, котику.

— Привіт.

— Як день?

— Нормально.

Це «нормально» прозвучало не так, як учора. Не як полегшення, а як завіса.

Вона не стала натискати одразу. Просто взяла його за руку, і вони пішли вниз вулицею мовчки. Марк кілька хвилин пинав перед собою маленький камінець, потім зупинився, коли той закотився під машину, і ще трохи дивився на асфальт так, ніби намагався знайти там правильні слова.

— Мам.

— Ммм?

Він не дивився на неї.

— А якщо тато приїде… він просто побачить нас і поїде?

Ніка зупинилася. Ось воно. Не завтра. Не колись. Уже.

— Я не знаю, сонечко.

— А він хоче повернутися?

Вона дуже обережно видихнула.

— Він сказав, що хоче приїхати.

— Це не те саме.

Ніка подивилася на нього уважніше. Іноді він говорив речі з такою точністю, що це боліло.

— Ні. Не те саме.

Марк ковзнув носком кросівка по бруківці.

— А люди після розлучення можуть знову бути сім’єю?

Запитання було настільки прямим, що відповідь не можна було заховати за красивими словами. Ніка присіла перед ним біля білої стіни, де тінь від квітів лягала ламаним візерунком на камінь.

— Іноді можуть.

— А ви?

Вона мовчала кілька секунд.

— Я не хочу повертатися туди, де нам було боляче.

Марк підняв на неї очі.

— Але я хочу нормальну сім’ю.

У неї всередині щось стислося так різко, що довелося буквально змусити себе не відвести погляд.

— Я знаю.

— Це погано?

— Ні.

— Навіть якщо ти не хочеш?

Ось тут Ніка зрозуміла, наскільки він уже розривається між любов’ю до неї й тією дитячою надією, яка не питає, чи логічно це, чи безпечно, чи правильно.

Вона м’яко взяла його за плечі.

— Ти маєш право хотіти тата поруч. Це не означає, що ти робиш мені боляче.

Він ковтнув повітря.

— Але я не хочу, щоб ти знову плакала.

Світ навколо ніби трохи відсунувся.

— Марку…

— Я пам’ятаю.

Вона завмерла.

— Що саме?

Він опустив очі.

— Просто пам’ятаю.

Вона не стала тиснути. Просто обійняла його, і цього разу він не відсторонився одразу.

Увечері він був тихішим, ніж зазвичай. Не влаштовував сцен, не сперечався через домашнє завдання, але саме ця тиша тривожила сильніше. Після вечері довго сидів на підлозі біля дивана, перебираючи деталі конструктора без жодної реальної мети, ніби руками намагався впоратися з тим, із чим не могла впоратися голова.

Пізно ввечері телефон Ніки знову завібрував. Вона вже знала.

Не роби вигляд, що мене більше немає.

Цього разу вона навіть не відчула страху. Тільки роздратування. Спокійне. Холодне. Майже чисте.

Вона вимкнула звук і поклала телефон подалі.

Наступного ранку Марк збирався важко. Повільно сидів на ліжку, злився через шкарпетки, які «не так сидять», не міг знайти пенал, а потім ще хвилин п’ять стояв у коридорі, ніби морально домовлявся сам із собою про те, щоб усе ж піти до школи. Ніка не тиснула.