ГЛАВА 5. ТЕ, ЩО ПОЧИНАЮТЬ ЧЕКАТИ

Повідомлення від Андрія не зникло навіть тоді, коли Ніка повернулася додому й увійшла в звичний домашній шум, де пахло їжею, кавою й чимось теплим, майже заспокійливим. Мама поралася біля плити, тато дивився новини з таким виразом обличчя, ніби світ уже давно остаточно збожеволів, і в цій буденній картині було щось рятівне, таке, за що хотілося вчепитися хоча б на кілька хвилин. Ніка поклала телефон екраном донизу, не відповівши. Не тому, що не знала, що сказати Андрію, а тому що занадто добре пам’ятала, як це працює: одна коротка відповідь, потім ще одна, потім дзвінок, який начебто стосується тільки документів чи Марка, але після нього всередині знову лишається знайомий післясмак, ніби хтось пройшовся по тобі в брудному взутті й навіть не помітив.

Вона пішла до своєї кімнати, сіла на край ліжка й кілька секунд дивилася на телефон, хоча екран був темний. Думати про Андрія не хотілося, про Саміра — тим більше, але думки все одно не слухалися й раптом поверталися зовсім не туди, куди вона очікувала. Не до повідомлення, не до розмови зі школою, не до майбутнього дзвінка, якого вона вже майже чекала від Андрія, а до порожнього стільця в кафе. До чоловіка, імені якого вона навіть не знала. Це було настільки безглуздо, що Ніка спершу розсердилася на себе, а потім ледь не засміялася: їй справді не вистачало всього іншого — Саміра, який раптом вирішив повернутися в її життя, Андрія з його претензіями й звичкою говорити так, ніби він досі має право вирішувати, — щоб тепер ще й думати про випадкового чоловіка з кафе.

Після обіду вона пішла за Марком до школи. Біля воріт уже збиралися батьки, і звичний шкільний шум цього разу здався їй майже нормальним: хтось говорив телефоном, хтось кликав дітей, хтось шукав загублену кофту, хтось нахилявся, щоб зав’язати шнурок. Марк вибіг одним із перших, із перекошеним рюкзаком, скуйовдженим волоссям і таким виглядом, ніби за ці кілька годин прожив окреме маленьке життя. На її запитання він лише знизав плечима й відповів, що нормально, і це коротке слово сьогодні прозвучало краще за будь-які докладні пояснення. У ньому не було ні сліз, ні образи, ні того виснаженого протесту, який іноді зустрічав її після школи.

Удома Марк одразу скинув рюкзак у коридорі й заявив, що голодний так, ніби його там узагалі не годували. Тато, не відриваючись від телевізора, поцікавився, чи це нова форма шкільної дискримінації, і Марк, замість образитися, цілком серйозно задумався, а тоді сказав, що можливо. Ніка не стримала усмішки. У такі хвилини їй здавалося, що вони, може, й справді якось витримають це нове життя — не красиво, не легко, не без ранкових зривів і вечірньої втоми, але через такі дрібні сцени, у яких страх на кілька хвилин відступає перед теплом.

Андрій подзвонив після обіду, коли день уже начебто почав вирівнюватися. Телефон завібрував на столі, і Ніка кілька секунд дивилася на екран, перш ніж узяти його. Потім вийшла на маленький балкон і щільно зачинила за собою двері, ніби могла так відгородити цю розмову від квартири, від Марка, від батьків, від усього, що ще залишалося в її житті спокійним.

— Так.

— Я написав кілька годин тому.

Жодного привітання. Жодного запитання про Марка. Тільки рівна претензія, знайома настільки, що Ніка навіть не здивувалася.

— Я бачила.

— І?

— Що саме ти хочеш?

На тому боці на мить стало тихіше.

— Ти подала документи на Марка?

Вона сперлася рукою на перила. Ось воно. Не школа, не його стан, не те, чи важко йому звикати. Одразу документи, статус, контроль.

— Які саме?

— Не починай, — голос Андрія миттєво став холоднішим. — Ти прекрасно розумієш, про що я. На оформлення проживання. На ваші документи в Іспанії.

Тепер усе стало зрозуміло. Його цікавили не самі папери, а те, що стояло за ними: чи справді вона почала будувати життя, у якому він більше не є людиною, через яку проходять усі рішення.

— І якщо так?

Він помовчав кілька секунд.

— То виходить, ти вже все вирішила.

Ніка ледь усміхнулася, але в цій усмішці не було радості. Справжня причина розмови нарешті прозвучала майже відкрито.

— Я вирішую життя нашого сина.

— Нашого, Ніко. Не тільки твого.

— Саме тому він зараз у безпеці.

Тиша після цих слів була важкою, але вже не такою, від якої їй хотілося відразу відступити й пом’якшити сказане. Вона майже фізично відчула, як на тому боці роздратування Андрія збирається в знайому холодну форму.

— Ти справді думаєш залишитися там назавжди?

Він не запитав, чи їм добре. Не поцікавився, чи Марк звикає, чи не важко їй самій, чи не страшно. Його цікавило тільки те, наскільки остаточно вона виходить із життя, у якому він звик вважати себе центром.

— Я не знаю, — сказала вона після паузи.

І це була правда. Ще кілька місяців тому вона сама не уявляла, що Марк ходитиме до місцевої школи, що вона зможе замовити каву іншою мовою, що чужа країна поступово перестане бути суцільною стіною.

— Я думаю приїхати влітку, — сказав Андрій.

Усередині все напружилося.

— Навіщо?

— Побачити сина.

Пауза була короткою, але достатньою, щоб Ніка встигла зрозуміти, що він скаже далі.

— І вас.

Тепер розмова стала по-справжньому небезпечною. Ніка заплющила очі й відчула не страх навіть, а втому від необхідності знову ставити межу там, де вона, здавалося б, уже давно мала бути очевидною.

— Андрію, не треба говорити так, ніби ми просто зробили паузу.

Його видих у слухавці став важчим.

— Я люблю свою сім’ю.

Ці слова не зігріли. Вони тільки підняли стару втому.

— Це не змінює того, що було.

— Люди змінюються.

— Не всі.

Він замовк, і в цій паузі Ніка вже відчула холод майбутньої фрази.

— Ти дуже змінилася.

Вона подивилася на білу стіну будинку навпроти й раптом майже спокійно подумала, що так, змінилася. І, можливо, саме це було найкращим із того, що з нею сталося.