ГЛАВА 4. ДЕНЬ, ЯКИЙ НЕ ДАВАВ СХОВАТИСЯ

Ранок не приніс полегшення. Ніка прокинулася з тим особливим виснаженням, яке приходить не після безсонної ночі, а після сну, що не дає відпочинку. Вона пам’ятала уривки сновидінь, подушку під щокою, теплу тишу квартири, навіть момент, коли ненадовго прокидалася серед ночі й знову заплющувала очі, але тіло все одно відчувало себе так, ніби не відпочивало зовсім. Телефон лежав на тумбочці екраном донизу, і все ж його присутність відчувалася майже фізично, наче під темним склом досі чекали слова, які вона вперто намагалася не впускати в новий день.

Вона не відповіла Саміру ні вночі, ні зранку, але це не означало, що змогла перестати думати про його повідомлення. Воно жило десь на краю свідомості, повертаючись у ті короткі паузи, коли думки мали б займатися чимось іншим.

На кухні пахло кавою, підсмаженим хлібом і ще чимось домашнім, звичним, майже заспокійливим. Мама вже поралась біля плити, тато мовчки нарізав сир тонкими акуратними скибками, і в цій ранковій звичайності було щось рятівне. Ніка раптом зловила себе на майже дитячому бажанні просто вчепитися в цю просту картину й залишитися в ній довше, ніби звичний побут міг захистити її від усього іншого.

Але Марк помітив її стан майже відразу. Він сидів за столом у піжамі, крутив у руках ложку й дивився уважніше, ніж зазвичай, тим самим зосередженим поглядом, який завжди трохи вибивав її з рівноваги, бо в такі моменти він здавався старшим за свої роки.

— Мам, ти знову не виспалась?

Ніка зупинилася біля шафки й обернулася до нього.

— Чому ти так вирішив?

Він кілька секунд розглядав її так серйозно, ніби справді аналізував.

— У тебе очі такі.

— Які?

Марк трохи подумав, підбираючи слова.

— Наче ти всю ніч думала.

Ніка усміхнулася, хоча усмішка вийшла втомленою.

— Ти занадто багато помічаєш, котику.

— Я не спеціально.

У цій простій відповіді було стільки його, що вона підійшла ближче й поцілувала його в маківку.

— Я знаю.

Здавалося, цього вистачило, щоб на мить його заспокоїти, але ранок дуже швидко розсипався на знайомий хаос дрібниць. Раптом виявилося, що зникла кофта, яку він хотів саме сьогодні, потім недоїдений сніданок став проблемою, потім обов’язково знадобився олівець, без якого, як Марк із абсолютною впевненістю заявив, сьогодні точно нічого не вийде. Він кілька разів починав сердитися, потім відволікався, забував, на що саме злився, а за хвилину знову повертався до цього вже з новою напругою.

Ніка трималася так, як навчилася останнім часом: говорила тихо, нагадувала по одному кроку, не намагалася перекричати його емоції власним роздратуванням. Час ішов швидше, ніж хотілося, але вона вперто не підганяла різко, знаючи, що це лише погіршить ситуацію.

І весь цей час десь під шкірою жило інше напруження — не як чітка думка, яку можна було б свідомо відсунути й повернутися до неї пізніше, а як постійний фоновий шум, до якого свідомість уперто поверталася в коротких паузах між ранковою метушнею. Самір, його повідомлення, сама впевненість, із якою він дозволив собі знову з’явитися саме тоді, коли їй лише почало здаватися, що дихати стало трохи легше, дратували її значно сильніше, ніж вона хотіла визнавати.

Біля дверей Марк раптом зупинився, уже з рюкзаком за плечима, й подивився на неї з тією тривожністю, яку вона навчилася впізнавати ще до того, як він знаходив для неї слова.

— А якщо сьогодні знову буде важко?

Ніка поправила лямку його рюкзака, виграючи собі кілька секунд не тому, що не знала, що сказати, а тому, що не хотіла відповідати чимось красивим і порожнім.

— Тоді ввечері поговоримо, — сказала вона спокійно. — І подумаємо, як зробити завтра трохи легшим.

Марк насупився, обдумуючи відповідь так серйозно, ніби від неї справді залежало щось дуже важливе.

— А якщо завтра теж буде важко?

Ніка подивилася на нього й раптом відчула, як щось болісно стислося всередині. Вона могла б сказати, що завтра буде краще, що скоро він звикне, що одного дня це перестане бути таким складним, але чесність останнім часом здавалася їй важливішою за заспокійливі обіцянки, у які вона сама не була до кінця впевнена.

— Тоді будемо думати ще раз.

Марк кивнув не тому, що ця відповідь його повністю заспокоїла, а тому, що почув у ній головне: мама не відмахнеться, не скаже просто терпіти й не залишить його з цим наодинці.

До школи вони йшли повільніше, ніж зазвичай. Фріхіляна вже прокинулася й жила своїм звичним ранковим життям: десь відчиняли віконниці, біля маленького магазину виставляли ящики з фруктами, сонце ковзало по білих стінах будинків, на яких тремтіли тіні від квітів у горщиках. Місто виглядало майже бездоганно спокійним, і ця краса чомусь дратувала Ніку. Їй здавалося майже несправедливим, що зовні світ може бути таким легким, коли всередині все тримається на зусиллі.

Біля школи, як і щодня, вже зібралися батьки. Хтось поправляв дітям одяг, хтось швидко допивав каву з паперового стаканчика, хтось голосно говорив телефоном. Ніка, сама того не помічаючи, трималася трохи осторонь, ніби дистанція могла хоч трохи захистити її від звичного ранкового напруження.

Марк стояв поруч мовчки. Коли вчителька вийшла до дітей, він помітно напружився, але цього разу не відступив назад. Просто швидко обійняв Ніку за талію, міцно, майже по-дитячому, і тихо пробурмотів:

— Я постараюсь.

Вона провела рукою по його волоссю.

— Я знаю.

Він пішов разом з іншими дітьми, але вже біля дверей озирнувся. Ніка усміхнулася так спокійно, як тільки змогла, і лише коли він зник усередині, дозволила собі видихнути.

Саме тоді вчителька затрималася біля входу й подивилася на неї.

— Сеньйора Ніка?

Це звертання вже стало знайомим, але вона все одно щоразу трохи напружувалася, ніби її викликали не на розмову, а на невидимий іспит.

— Так?

Жінка підійшла ближче й заговорила повільніше, ніж зазвичай, що саме по собі вже було жестом доброзичливості, але в Ніки в грудях усе одно з’явилося знайоме передчуття.