ГЛАВА 3. ТЕ, ВІД ЧОГО НЕМОЖЛИВО ВТЕКТИ

Ніка ще кілька секунд дивилася на екран телефону.

Невідомий номер.

Усередині чомусь одразу з’явилося дивне напруження, хоча вона навіть не розуміла чому. Наче щось уже попередило її раніше за думки.

Вона відкрила повідомлення.

Ти справді думала, що зможеш просто зникнути?

Ніка насупилася.

А через секунду прийшло ще одне.

Навіть в іншій країні, Нікусю.

І серце різко вдарилося об ребра.

Самір.

Вона повільно опустила телефон і сперлася руками на холодні перила балкона. Вечір у Фріхіляні був теплим, унизу ще сміялися люди, десь грала музика, брязкотів посуд у маленькому ресторані через вулицю. Місто жило своїм спокійним життям.

А в неї всередині раптом знову стало неспокійно.

Ніка перечитала повідомлення ще раз.

І ще.

Наче від цього слова могли змінитися.

Але ні.

Він знайшов її.

Після всіх місяців тиші.

Після переїзду.

Після спроб почати життя спочатку.

І найгірше було не в цьому.

А в тому, як миттєво все ожило всередині.

Не тільки страх.

Було ще щось.

Те тепло, яке вона так довго намагалася в собі заглушити.

Ніка заплющила очі.

Ні.

Тільки не зараз.

Після розлучення з Андрієм їй здавалося, що всередині більше нічого не залишилося.

Ні сил.

Ні бажань.

Ні самої себе.

Спочатку вона навіть не помічала, як сильно змінилася поруч із ним.

Це сталося не за один день.

Не після великої сварки.

Не після якоїсь катастрофи.

Все було набагато тихіше.

Спочатку він перестав слухати її по-справжньому.

Потім почав дратуватися через дрібниці.

А згодом у їхньому житті з’явилися фрази, які звучали майже буденно, але кожного разу залишали всередині нову тріщину.

— Ти занадто все ускладнюєш.

— Нормальні жінки так себе не поводять.

— Тобі б схуднути.

— Кому ти взагалі потрібна з дитиною?

Він говорив це спокійно.

Саме тому це руйнувало ще сильніше.

Без криків.

Без істерик.

Наче просто констатував факти.

І найстрашніше сталося тоді, коли вона перестала сперечатися.

Коли одного дня впіймала себе на думці, що дивиться у дзеркало його очима.

Майже десять років життя поруч із людиною, яка повільно переконувала її, що вона недостатня.

Недостатньо красива.

Недостатньо легка.

Недостатньо хороша, щоб її любили просто так.

Коли вона нарешті пішла, у ній майже нічого не залишилося.

Тільки втома.

І величезна тиша після розлучення спочатку навіть лякала її.

А потім у цій тиші з’явився Самір.

Вони познайомилися випадково.

Без красивої історії.

Без романтичного початку.

Просто одна розмова.

Потім ще одна.

І якось непомітно поруч із ним їй стало легше дихати.

Самір умів слухати так, ніби кожне її слово мало значення.

Умів дивитися так, що вона знову відчувала себе красивою.

Живою.

Поруч із ним Ніка вперше за довгий час перестала бути лише мамою, колишньою дружиною чи жінкою, яка постійно щось комусь винна.

Вона знову стала собою.

І саме це виявилося найнебезпечнішим.

Бо Самір був одружений.

Він не приховував цього.

Говорив чесно.

Що давно нещасливий.

Що живе за звичкою.

Що йому потрібен час.

І Ніка дуже довго переконувала себе, що не закохується.

Що це просто підтримка.

Тепло.

Людина поруч у правильний момент.

А потім раптом зрозуміла, що чекає його повідомлень так, ніби від них залежить її день.

І стало страшно.

Не через нього.

Через себе.

Через те, як легко поруч із ним вона почала забувати про реальність.

Про іншу жінку.

Про чуже життя.

Про межі, які колись сама для себе вважала непорушними.

Самір говорив про майбутнє так упевнено, що іноді вона теж починала вірити.

Що вони будуть разом.

Що він усе вирішить.

Що вони з Марком більше не залишаться самі.

І саме це лякало найбільше.

Бо частина її вже хотіла цього.

Хотіла настільки сильно, що одного вечора Ніка раптом подивилася на себе в дзеркало й не впізнала.

Коли це сталося?

Коли вона знову почала чекати чоловіка, який належить не їй?

Рішення поїхати прийшло не одразу.

Воно росло повільно.

Разом із тривогою.

Разом із провиною.

Разом із розумінням, що далі буде тільки болючіше.

Самір просив часу.

Але Ніка одного дня дуже чітко зрозуміла: якщо залишиться — втратить себе знову.

Вона не хотіла будувати своє щастя на чиїхось уламках.

Навіть якщо кохала.

Особливо якщо кохала.

Тому вона просто поїхала.

Без сцен.

Без ультиматумів.

Без красивих прощань.

Наче виривала себе з життя, у якому могла остаточно загубитися.

І тепер він знову знайшов її.

Телефон у руці коротко завібрував.

Ніка здригнулася.

Я хочу тебе почути.

Вона заплющила очі.

Не відповідати.

Так буде правильно.

Найправильніше.

Але серце вже билося зовсім інакше.

Наче минуле не залишилося позаду.

Наче воно просто чекало моменту, коли знову повернеться в її життя.

Ніка повільно зайшла назад у квартиру.

У кімнаті Марка горів маленький нічник.

Він спав, обійнявши подушку, і від цього в неї всередині знову все стиснулося.

Такий маленький.

Такий довірливий.

Вона подивилася на телефон.

На короткі слова, від яких знову ожило те, що вона так довго намагалася поховати.

І раптом дуже чітко зрозуміла:

частина її досі не відпустила Саміра.