ГЛАВА 2. ЖИТТЯ, ЯКЕ НЕ ПИТАЄ

Перші тижні у Фріхіляні злилися для Ніки в суцільну втому.

Дні були схожі один на один.

Школа.

Документи.

Телефони.

Листи, у яких вона розуміла половину слів.

Люди, які говорили швидко й одразу втрачали терпіння, якщо просиш повторити.

І постійне відчуття, ніби вона запізнюється.

На життя.

На відповіді.

На саму себе.

Того ранку вона сиділа в маленькому муніципальному офісі й стискала в руках папку з документами.

Навпроти жінка щось швидко пояснювала, переглядаючи папери.

Ніка вловлювала окремі слова.

Дати.

Підписи.

Якісь довідки.

Усе інше губилося.

— Вибачте… можна повільніше? — тихо попросила вона.

Жінка видихнула й повторила.

Повільніше стало лише трохи.

Ніка кивала майже автоматично, хоча знову не зрозуміла головного.

І це принижувало найбільше.

Не складність.

А безпорадність.

В Україні вона працювала з цифрами, таблицями, звітами.

Вміла швидко думати.

Вирішувати проблеми.

Пояснювати іншим.

А тут іноді почувалася дитиною, яка боїться неправильно відповісти.

Коли вона нарешті вийшла на вулицю, повітря здалося занадто теплим.

Ніка повільно сіла на лавку біля маленької площі.

Поряд шумів фонтан.

Туристи фотографували білі будинки.

Хтось сміявся за столиками кафе.

Літня жінка несла пакет із хлібом і голосно щось говорила сусідці з балкона.

Фріхіляна жила своїм життям.

Красивим.

Спокійним.

Майже листівковим.

І від цього іноді ставало ще важче.

Наче весь світ навколо впевнений, що тут легко бути щасливою.

Телефон коротко завібрував у руках.

Ніка завмерла.

Андрій.

Навіть зараз її тіло реагувало раніше за думки.

Напруга.

Стиснуті пальці.

Втома.

Вона відкрила повідомлення.

Ти подала документи?

Коротко.

Без «привіт».

Без «як ви».

І чомусь саме це зачепило найбільше.

Наче між ними досі залишилося щось незавершене.

Якась стара звичка, у якій він продовжує ставити питання так, ніби має на це право.

Ніка заблокувала екран.

Не відповіла.

Але спокій уже зник.

Вона підвелася й повільно пішла вниз вулицею.

Повз сувенірні крамниці.

Повз вазони з квітами.

Повз відкриті вікна, з яких пахло смаженою рибою й кавою.

У Фріхіляні все було занадто живим для її втоми.

Найважче давалася мова.

Не тому, що вона не могла вивчити слова.

А тому, що разом із мовою ніби зникала вона сама.

Ніка стала тихішою.

Обережнішою.

У магазині вона заздалегідь повторювала в голові прості фрази.

Боялася перепитати.

Боялася не зрозуміти.

Боялася виглядати смішною.

Іноді їй здавалося, що разом із країною вона втратила частину себе.

Ту жінку, яка раніше могла легко говорити, жартувати, сперечатися, бути живою.

Тепер більшість розмов забирали всі сили.

Навіть короткі.

Особливо короткі.

Бо в них не було часу подумати.

Увечері стало трохи тихіше.

Марк сидів на підлозі у вітальні й будував щось із конструктора.

Ніка перебирала випрані речі й краєм ока дивилася на нього.

Вона навчилася помічати його стан по дрібницях.

По рухах.

По тому, як він дихає.

Як кидає деталі, коли перевтомлюється.

Сьогодні був важкий день.

Вона бачила це одразу.

— Сонечко, ти втомився? — тихо запитала вона.

— Ні, — автоматично відповів він.

І одразу занадто різко кинув деталь убік.

Ніка ледь усміхнулася.

— Ага. Бачу.

Марк насупився.

Потім раптом ліг прямо на підлогу.

— Вони всі дуже швидко говорять.

І ось це вже була правда.

Справжня.

Вона сіла поруч.

— Я знаю.

— Я не встигаю думати.

Ніка провела рукою по його волоссю.

— Я теж іноді.

Він повернув голову.

— Правда?

— Правда.

Марк кілька секунд дивився на неї.

А потім тихо запитав:

— А ми тут надовго?

Вона не відповіла одразу.

Бо сама не знала.

Вони приїхали сюди, ніби тікаючи.

Від болю.

Від минулого.

Від життя, у якому вона більше не могла дихати.

Але втеча й новий дім — не одне й те саме.

— Не знаю, котику, — чесно сказала вона. — Але зараз ми тут.

Він задумався.

— А в Україну ми повернемось?

Усередині щось тихо стиснулося.

— Можливо.

Він кивнув.

Наче прийняв цю відповідь.

А потім несподівано притулився до неї боком.

І Ніка раптом зрозуміла, наскільки вони обоє втомилися бути сильними.

Коли Марк заснув, квартира нарешті стихла.

Ніка вийшла на маленький балкон.

Нічна Фріхіляна була зовсім іншою.

Тихою.

Теплою.

Майже нереально красивою.

Десь унизу сміялися люди.

Гралися діти.

Хтось дзвенів посудом у ресторані.

Життя тривало.

Вона сперлася руками на перила й заплющила очі.

Колись їй здавалося, що найбільше в житті вона хоче кохання.

Тепер усе змінилося.

Тепер вона хотіла спокою.

Щоб Марк усміхався частіше.

Щоб перестав боятися школи.

Щоб можна було прокидатися без тривоги всередині.

Кохання більше не входило до цього списку.

І саме в цей момент телефон у кишені тихо завібрував.

Ніка завмерла.

Повільно дістала його.

Невідомий номер.

Але серце чомусь збилося ще до того, як вона відкрила повідомлення.