ГЛАВА 1. МІСТО, ДЕ ВОНИ НЕ СВОЇ

— Я не піду.

Марк стояв посеред передпокою босий, у перекошеній футболці, і дивився кудись убік, тільки не на неї.

Ніка заплющила очі на секунду.

Не зараз.

Тільки не зранку.

— Марку, сонечко, ми вже запізнюємось.

— Я сказав — не піду!

Його голос різко підскочив угору.

Занадто різко для восьмирічної дитини.

Але Ніка вже навчилася чути не слова.

Те, що стоїть за ними.

Страх.

Перевантаження.

Втома.

Вона повільно видихнула й опустилася навпочіпки перед ним.

— Що сталося?

— Я не хочу туди.

— Через мову?

Він різко смикнув плечем.

Не «так».

Але й не «ні».

Учора було те саме.

І позавчора теж.

Нові слова.

Нові правила.

Діти, які говорять занадто швидко.

Учителька, яку він не встигає зрозуміти.

А ще шум.

Постійний шум, від якого він приходив додому виснажений так, ніби не в школі був, а воював із цілим світом.

Ніка простягнула руку й поправила йому волосся.

— Перші тижні завжди важкі.

— А якщо я не зможу?

І ось тут щось усередині стислося.

Бо вона теж боялася саме цього.

Що вони не зможуть.

Що зробили помилку.

Що нове життя виявиться просто красивою назвою для втечі.

— Зможеш, — тихо сказала вона. — Просто не одразу.

Він мовчав.

Потім раптом сів прямо на підлогу.

— Я втомився.

Ніка ледь усміхнулася.

— Я теж.

Він нарешті подивився на неї.

Серйозно.

Уважно.

— Правда?

— Правда.

На секунду між ними стало тихо.

Не важко.

Просто тихо.

Потім Марк зітхнув, підвівся й почав натягувати кросівки.

І Ніка відчула маленьке полегшення.

Наче вони щойно виграли ще один ранок.

Фріхіляна пахла кавою й апельсинами.

Навіть зараз, на початку осені, повітря тут було теплим.

М’яким.

Зовсім не схожим на ранки, до яких вона звикла раніше.

Ніка йшла поруч із Марком вузькою вулицею й ловила себе на дивному відчутті.

Ніби вони тут ненадовго.

Ніби це не їхнє життя.

Просто тимчасова зупинка.

Хоча минуло вже майже три місяці.

— Мам…

— Ммм?

— А якщо я забуду українську?

Вона здивовано повернула голову.

— Чому ти таке питаєш?

Він насупився.

— Бо всі навколо говорять інакше.

Ніка ледь усміхнулася.

— Не забудеш.

— А ти?

— Що я?

— Ти теж не забудеш?

Вона хотіла відповісти одразу.

Але чомусь не змогла.

Бо останнім часом почала ловити себе на тому, що деякі слова вже губляться.

Наче життя до Фріхіляни повільно відсувається далі.

— Не забуду, — сказала вона тихіше.

Марк кивнув, ніби перевіряв, чи можна їй вірити.

Біля школи вже стояли батьки з дітьми.

Хтось поправляв рюкзак.

Хтось швидко допивав каву з паперового стаканчика.

Хтось говорив телефоном.

Діти збиралися біля входу невеликими групами.

Шум.

Сміх.

Чужа мова, яка досі звучала для Ніки занадто швидко.

Марк одразу напружився.

Вона відчула це по тому, як він стиснув лямку рюкзака.

— Дивись на мене, — тихо сказала вона.

Він підняв очі.

— Тобі не треба бути ідеальним, добре?

Він мовчав.

— Просто проживи цей день. Один. Не весь рік одразу.

На його обличчі щось ледь пом’якшало.

Біля дверей з’явилася вчителька.

Діти почали заходити всередину.

Марк нервово видихнув.

А потім раптом швидко обійняв Ніку.

Міцно.

По-дитячому.

— Я тебе люблю, — пробурмотів він їй у плече.

І в неї одразу защеміло всередині.

— І я тебе, сонечко.

Він кивнув і швидко пішов до інших дітей.

Ніка ще кілька секунд стояла біля входу.

Дивилася, як двері зачиняються.

І тільки тепер дозволила собі видихнути.

Вона не одразу зрозуміла, куди йде.

Просто повільно спускалася вниз вузькою вулицею.

Повз маленькі балкони з квітами.

Повз крамницю з фруктами, де вже викладали ящики з апельсинами.

Повз літнього чоловіка, який читав газету за столиком просто на вулиці.

Фріхіляна жила своїм життям.

Спокійно.

Неквапливо.

Наче не помічала її внутрішньої тривоги.

Саме це іноді дратувало найбільше.

Як місто може бути таким легким, коли тобі настільки важко?

Вона зупинилася біля маленького кафе на розі.

Тут пахло свіжою кавою й теплим хлібом.

І чомусь саме сьогодні їй не захотілося одразу повертатися додому.

Ніка зайшла всередину.

У приміщенні було шумно, але по-іншому.

Не виснажливо.

Живо.

Люди говорили, сміялися, читали щось у телефонах.

Бармен швидко розливав каву.

Офіціантка підійшла майже одразу й щось швидко запитала.

Ніка розгублено завмерла.

Вона вловила тільки кілька знайомих слів.

Кава.

Тост.

Усе інше злилося в суцільний потік.

— Вибачте… можна повільніше? — невпевнено попросила вона.

Жінка повторила.

Так само швидко.

І Ніка раптом відчула це знайоме безсилля.

Наче ти доросла людина, але не можеш впоратися навіть із простим замовленням.

— Вона питає, який саме тост ви хочете.

Голос пролунав поруч.

Спокійний.

Низький.

Ніка повернула голову.

Чоловік за сусіднім столиком дивився на неї поверх чашки кави.

— З хамоном, авокадо чи просто з томатами, — пояснив він повільніше, чітко вимовляючи слова.

І тільки тепер вона зрозуміла.

— А… просто з томатами. Дякую.

Він коротко пояснив щось офіціантці, і та одразу кивнула.

— Вам поки важко звикнути до мови? — запитав він уже спокійніше.