ГЛАВА 1. МІСТО, ДЕ ВОНИ НЕ СВОЇ

— Я не піду.

Ніка зупинилася в передпокої з ключами в руці. Марк стояв босий на холодній плитці, у перекошеній після сну футболці, і вперто дивився кудись убік — не на неї, не на двері, навіть не на свої кросівки, які чекали біля стіни. Усім своїм виглядом він показував, що розмова вже закінчена, хоча насправді вона ще навіть не почалася.

Вони запізнювалися. На кухні холола кава, яку Ніка так і не встигла допити, у голові неприємно гуло після короткого, рваного сну, а день ще навіть не набрав обертів. Їй дуже хотілося зараз просто сказати суворіше, швидше зібрати його, зачинити двері й встигнути до школи хоча б без чергового вибачення перед учителькою. Але щось у голосі Марка змусило її не поспішати.

— Марку, сонечко, ми вже запізнюємось.

— Я сказав — не піду!

Він майже вигукнув це, і Ніка одразу почула в цьому не впертість. Звичайний дитячий протест звучав інакше: голосніше, сердитіше, з бажанням перемогти. А тут у його різкому тоні було те, що він сам ще не вмів назвати: перевтома, напруга, страх перед місцем, де все досі залишалося чужим. За останні тижні вона навчилася розрізняти ці відтінки краще, ніж хотіла б.

Вона поклала ключі на тумбу й повільно опустилася перед ним навпочіпки.

— Що сталося?

Марк кілька секунд мовчав, стискаючи губи, потім тихіше сказав:

— Я не хочу туди.

— Через мову?

Він смикнув плечем — наче й не погодився, але й заперечити не міг.

Учора було майже те саме. Позавчора — теж. Нові слова, нові правила, діти, які говорили надто швидко, учителька, яку він намагався зрозуміти й не встигав. І ще шум — постійний, густий, чужий шум, після якого він повертався додому таким виснаженим, ніби провів день не за партою, а намагався втриматися на поверхні в морі, де всі навколо давно вміли плавати.

Ніка поправила йому волосся, прибравши з чола неслухняне пасмо.

— Перші тижні завжди важкі.

— А якщо я не зможу?

Він запитав це тихо, майже беззахисно, і Ніка не відразу відповіла. Вона теж боялася саме цього, тільки її страх був доросліший і тому ховався глибше. Що вони не зможуть. Що вона помилилася, коли вирішила почати все спочатку саме тут. Що нове життя, яке в її уяві мало пахнути морем, кавою й апельсинами, насправді виявиться просто втечею з красивою назвою. Але Марку не потрібні були її сумніви. Йому потрібна була мама, яка витримає його страх, навіть якщо сама ледь тримається.

— Зможеш, — сказала вона спокійно. — Просто не одразу.

Марк дивився на неї серйозно, уважно, ніби перевіряв, чи можна вірити цим словам. Потім раптом опустився просто на підлогу, підтягнув коліна ближче до себе й видихнув:

— Я втомився.

Ніка сіла поряд навпочіпки зручніше й не втрималася від слабкої усмішки.

— Я теж.

Він підняв на неї очі.

— Правда?

— Правда.

Ця маленька чесність подіяла краще за всі правильні фрази. Марк ще трохи посидів, торкаючись пальцями краю свого рюкзака, потім підвівся й мовчки почав натягувати кросівки. Ніка не підганяла його. Вона тільки взяла ключі з тумби й відчула тихе, майже непомітне полегшення: ще один ранок вони все-таки пройшли.

Фріхіляна зранку пахла кавою, апельсинами й теплою випічкою. Навіть на початку осені повітря тут залишалося м’яким, ніби літо просто вирішило затриматися ще на кілька тижнів. Ніка йшла поруч із Марком вузькою вулицею між білими будинками, повз балкони з квітами й прочинені вікна, з яких долинали чужі голоси, і знову ловила себе на дивному відчутті тимчасовості. Минуло майже три місяці, а їй усе ще здавалося, що вони тут ненадовго; що це не їхнє життя, а пауза між тим, що було, і тим, що ще не почалося.

— Мам…

— Ммм?

— А якщо я забуду українську?

Ніка повернула до нього голову. Запитання було несподіваним, але не випадковим — вона зрозуміла це одразу по його зосередженому обличчю.

— Чому ти таке питаєш?

— Бо всі навколо говорять інакше.

Вона хотіла усміхнутися й відповісти легко, але не змогла зробити це одразу. Останнім часом вона й сама помічала, як деякі слова ніби відсуваються далі, як думки іноді приходять упереміш, як життя до переїзду поступово вкривається тонким шаром відстані. Це не було забуванням. Швидше повільним розшаруванням себе на ту, якою вона була там, і ту, якою мала навчитися бути тут.

— Не забудеш, — сказала вона нарешті.

— А ти?

— І я не забуду.

Марк кивнув, але не так, ніби повністю заспокоївся, а радше як людина, яка прийняла відповідь і залишила за собою право повернутися до цього питання пізніше.

Біля школи вже було людно. Батьки поправляли дітям рюкзаки, хтось на ходу допивав каву з паперового стаканчика, хтось говорив телефоном, діти збиралися невеликими групами біля входу. Іспанська мова лилася звідусіль швидко, легко, без жодних зусиль — так говорять люди, яким не треба перекладати світ у голові перед тим, як зробити крок.

Марк напружився майже відразу. Ніка помітила це по його плечах і по тому, як він учепився пальцями в лямку рюкзака.

— Дивись на мене, — тихо сказала вона.

Він підняв очі.

— Тобі не треба бути ідеальним. Не треба сьогодні все зрозуміти й усе зробити правильно. Просто проживи цей день. Один. Не весь рік одразу.

Він мовчав, але в обличчі трохи відпустило. Не повністю, ні, але достатньо, щоб вона зрозуміла: її слова дійшли.

Коли біля дверей з’явилася вчителька й діти почали заходити всередину, Марк нервово видихнув, а тоді раптом швидко обійняв Ніку. Міцно, без сорому, як маленький, хоча останнім часом уже намагався здаватися старшим.

— Я тебе люблю, — пробурмотів він їй у плече.

Вона обійняла його у відповідь і на мить притиснула сильніше.

— І я тебе, сонечко.

Марк відступив, поправив рюкзак і пішов до інших дітей. Не озирнувся — і це було добре. Ніка ще кілька секунд стояла біля входу, дивлячись на двері, що зачинилися за ним, і тільки тоді дозволила собі видихнути так, як не могла при ньому.